Жослін Сосьє - Дощило птахами

заміж за чоловіка, який душі в ній не чує, та йти до сестри, яка вільна і давно вже чекає на нього. Теодор не зважувався на вибір, тож сестри вирішили зробити це за нього. Проте неймовірна жертва, на яку пішла кожна з них, була зайвою, бо Теодор, нездатний на самостійне рішення, підкорився й пішов від однієї до другої, залишивши нещасними всіх трьох.

Із листів поставало все минуле життя із пропущених побачень, поразок та непорозумінь, і найскладнішим періодом виявилися шість років, упродовж яких близнючки не мали від Теодора звісток. Він залишив Метісон, не маючи наміру повертатися, адже вважав, що дівчата потонули у Чорній Річці. А сестри вважали, що він у Торонто. Ці шість років окреслили подальше життя. Перші незграбні кроки без вороття визначили умови існування кохання на трьох. Помилки часто згадувались у листах. І як ми могли заблукати на рівнобіжних стежках?

Коли Енджи виповнилось вісімнадцять, вона з першим-ліпшим музикою втекла до Торонто, сподіваючись знайти Теодора там. Проте насправді він був на тисячу кілометрів східніше — працював докером у техаському Порт-Артурі[10]. Двома роками пізніше він наважився піти назустріч примарам і вийшов із потягу на станції в Метісоні. Проте Марджи вже мешкала у Кочрейні, будучи заміжньою за дрібним крамарем; Енджи марно чекала на Теодора в Торонто.

— Але ж Енджи була вільна, вони ж могли одружитися, хіба ні? — дратувалась фотограф.

— Звичайно, могли, однак він і Марджи кохав.

— То нащо Марджи взяла шлюб у Кочрейні?

— Щоб звільнити шлях для сестри.

— Агій!

На думку фотографа, історія аж надто заплуталась, проте музейницю любовні ускладнення, здавалося, тішили. Навіть щоки її порожевіли, а очі сяяли, мов скляні кулі на сонці.

Однак заплутана історія мала свою перевагу — вона роз'яснювала головну загадку Пожогів. Що тримало юного Бойчука упродовж шести днів блукань? «Кохання, звичайно, кохання, — міркувала фотограф, — коханням завше пояснюють незбагненне». Вона ще не звикла до нового імені Бойчука, проте легко уявляла, як юний і закоханий Теодор плентається вздовж димучої Чорної Річки у пошуках дівчат. Картини із серії «Довгокосі юнки» нарешті набули сенсу — Марі-Денеж, виявляється, мала рацію щодо плоту, який ледве тримався на скипілій чорній воді. Теодор справді це бачив. Допомогти він не міг, тож кілька днів блукав у відчаї, намагаючись відшукати близнючок.

Це було більше, ніж фотограф очікувала від зустрічі в музеї. Бо прийшла лише перевірити передчуття. А поверталася з повністю відновленою історією старої, через яку вв'язалась у розвідини.

Старенька із Гай-Парку була однією з тих довгокосих юнок. Міс Салліван миттю впізнала її. Спочатку на полотні, де одна із близнючок позувала шістдесятирічною, а потім на малюнку, де вона лежала поруч із сестрою.

— Сто два роки, їй було тоді сто два — ви собі уявляєте?

У людей, які всміхаються нечасто, усмішка неймовірно гарна — ніби освітлює все обличчя. Усмішка міс Салліван спалахнула веселим сонцем.

— Енджи завжди була задиракою — любила розваги.

Міс Салліван зраділа звістці про те, що Енджи жива.

Давно нічого про неї не чула. Колишня славетна мешканка не з'являлась у Метісоні, а листів для Бойчука на залишали вже більше двадцяти років.

Звістка про смерть Теодора її не здивувала.

— Він усюди носив смерть за собою.

Та все ж це означало, що зібрання музейниці можна було завершувати. Зошит «Е.П. — М.П. — Т.Б.» був останньою з відкритих справ. Нової вона не сподівалася.

— У наші дні кохання завжди розділене.

Фотограф залишила музей із полегшою. Життя нещасної, яка так і не знайшла того, що шукала, скидалося на катастрофу.

Їх огортає неспішність. Час видовжує кожен рух, кожну думку. Чарлі лежить на лівому боці, звисаючи над Марі-Денеж, яка насолоджується пестощами. Його руки лагідні й сильні. Їх цікавлять її коліна та кісточки — руки Чарлі пильні, вони не пропускають нічого, пливуть стегнами, запливають усередину, поволі, неспішно, систематично пестять, торкаються, мнуть і сахаються, сягнувши сідниць та пагорбу з букетиком.

Чарлі схиляється нижче. Голова зі скуйовдженим білим чубом ніби вдихає пахощі її тіла. «Ти пахнеш ваніллю», — шепоче він, занурюючи обличчя в її волосся. Потім ховає вуста в її шиї, сповзає нижче, до пліч, всотує аромат пахв. «Ти пахнеш весною», — каже він, і вона усміхається. «А ти пахнеш зимою», — відказує, і вони вдвох підсміюються, пригадавши різкий дух лляної білизни, що діймав їх усю зиму.

Велика голова Чарлі спускається уздовж грудей, пірнає в западину поміж перс — двох невеличких порожніх міхів, — і ніжно пестить їх пальцями, та поволі рухи стають вправнішими, щедрішими, а він спускається нижче, цілує, вивчає, залишаючи свій теплий подих на дослідженій шкірі. Марі-Денеж дозволяє вдихати себе, мов зірвану квітку, мов воду, яку зараз вип'ють. Дозволяє теплому подихові Чарлі огорнути, заполонити себе.

Ось він нарешті над животом. Він м'який і приємний на дотик, а ще пахне корицею, — зауважує Чарлі, зупиняючись на пупку та його ароматі свіжого ґрунту; аж раптом під шкірою він помічає фіалковий рубчик, який приховує давню