Жослін Сосьє - Дощило птахами

— Не може бути, щоб він кохав.

Фотограф повернулася на хутір із божевільною історією про кохання, міркуючи, хто відреагує бурхливіше. «Навряд чи вони в це повірять», — вирішила вона. Аж ось Марі-Денеж — єдиний, хто міг піддатися романтичним чарам історії, — відкинула навіть припущення про закоханість Теда.

Марі-Денеж була категорична. «Чоловік, який носив у собі такі жахіття, який до нестями живився ними, кохати не міг. Страждання, оселившись у комусь, не залишає місця для іншого. Я бачила, як чоловіки й жінки, страждаючи, закохуються у свій біль, пантрують його, додаючи усе нові й нові муки. Я бачила, як вони себе калічать, напихають себе образами і качаються у власному калі, не кажучи про спроби вбити себе. Бо спроба — це також страждання, а самогубство — осмислений вирок собі. А спроби були. Навіть вдалі».

Вона ще ніколи стільки не говорила. Її слухали, затамувавши подих. Сиділи на так званій веранді Марі-Денеж — майданчику перед хатинкою, що його збиралися обладнати сітками від комарів, але не обладнали; намір, однак, залишився, тож вони неспішно гомоніли тихим вечором наприкінці літа; кожен сидів на поліні, не зважаючи на комарине дзижчання, — ніби їх справді оточували сітки веранди Марі-Денеж.

Повітря наповнилось ароматами землі та трави, що все літо жовтіла на сонці. Піднявся легенький вітрець. Тихий лагідний вечір надихав на розмову.

Фотограф повернулась пополудні — принесла із ресторану страву для кожного. Картопля, салат, смажена курка, а ще — історія про закоханих, яка після заяви Марі-Денеж дала тріщину. Слухачі нічого не зрозуміли, але пристали на думку старої. Вона мала доступ до тієї частини Теда, яка, незважаючи на всі ці роки сусідства, залишалася зачиненою для них. Його картини ніби містили більше, ніж він міг повідати їм, більше, ніж він сам знав про те, що рухає і турбує його.

«Смерть. Забагато смерті, — сказала вона, — і трупів. Забагато чорного на дні картин, і ніколи немає сонця, а якщо й з'являється, то лише щоб висвітлити обгорілі тіла, розпачливі зойки, простягнені руки — словом, силует смерті. Ніхто не хоче жити з такою вагою на дні очей. Тед намагався звільнитись, виплеснути кошмари на полотно. Певною мірою це йому вдалося. Остання картина (та, яку знайшли на мольберті) тішила світлом — несміливим, благеньким, проте достатнім, аби знайти куточок для тихої втечі. І саме цього я бажаю йому, саме цього ми зазвичай бажаємо всім — тихо піти».

І тут їхня старенька подруга, що почувалася мовби на допиті, зрушила з місця одну таємницю і ступила назустріч їхнім думкам. Адже смерть завжди тримається поруч із літніми людьми.

Померти у дев'яносто чотири роки — не так уже й погано. Авжеж, Тед не був найщасливішим з-поміж людей, проте тримався гідно й пішов вільно і вчасно, не просячи про допомогу. Чарлі захоплено думав про це. Покинути світ, нікого не силуючи до прощань, — ознака поваги до того, кого залишаєш. Ще ніхто не почувався ліпше після прощань. До того ж — Чарлі думав про неї. Якщо одному з них доведеться померти — а так воно й буде, адже коли-небудь смерть прийде по них, — чи зможуть вони розлучитися без прощань? Це питання перемішувало думки.

До міркувань долучився і Том. Надворі був кінець серпня. Невдовзі мала ввірватись осінь, а згодом — зима, тож Том поцікавився, чи не краще залишити все нині, у теплих літніх розкошах. Здригаючись, він пригадав зиму, грип, що протримав його в ліжку не один тиждень, бульйони, якими його — кволого, мов немовля, — годувала фотограф. Грип справді ослабив Тома — легені працювали не в унісон, тіло ніби не слухалося його.

Ні Стів, ні Бруно не боялися смерті, проте відчували, як кружляє вона довкола Тома і Чарлі.

— Якщо старенька з Гай-Парку справді одна із близнючок Полсон, як ти це використаєш для виставки? — запитав Стів, намагаючись пожвавити спілкування.

— Не знаю, — зізналась фотограф.

Вона не приховувала своїх планів — розповіла про них, перш ніж піти до музейниці. Задум поволі складався під час розшифрування картин та усвідомлення того, що більшість із них мають відлуння серед її світлин. Так, від картини до картини, від епізоду до епізоду з'явилась ідея подвійної виставки — картин Бойчука та портретів уцілілих.

У деяких випадках їй навіть вдавалося скласти текст підпису до деяких дуетів — скажімо, до «Занурених у ставок», картини, на якій троє чоловіків рятувались у ставку, за ними маячила велетенська постать лося, і птах припав до плеча наймолодшого — Джозефа Ерла, який розповів про цю драму і світлина якого висіла поруч. Звісно, та назва була тимчасовою. Фотограф думала і про «Останніх людей на землі» — цей підпис найкраще висловив би почуття чоловіків у ставку, — або ж про більш зрозуміле «В очікуванні кінця світу».

Текст насамперед мав описувати сцену, адже Тед обернув ставок на чорний вир, занурений у мляве світло, — звідти злинали форми, упізнати які було дуже непросто. Щодо решти тексту фотограф губилась у здогадах, адже багато про що варто було сказати. Авжеж, насамперед вона мала розповісти про світло — золотаве проміння апокаліпсису, руку Божу, простягнену до людей у ставку, — людей, які не сміють ухопитись за неї, не знаючи, живі вони ще чи, можливо, вже по інший бік буття. Також фотограф не знала, чи варто згадувати у тексті про сліпого хлопчину, що проходив повз них.

Утім — текст, який супроводжував портрет Джозефа Ерла, був дуже простий: