Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

лучики у глаза. И, в общем, удивительней всего, Что так мечтал, а вот узнал не сразу. Года стирают даже с камня след. А что там память, как сопротивляться? Ах, боже мой, прошло уж столько лет! Нам – шестьдесят, а было-то семнадцать! Обычный тривиальный разговор И скованность, как будто годы – стужа. Стол под зонтом, водой залитый двор И этот, уж совсем остывший ужин… «Між колоссям житнім сині квіти…»
Між колоссям житнім сині квіти, Небо синє й на землі блакить. Волошкові хвилі гонить вітер, Їх за межі хоче перелить, Щоб вони котились по долині Аж до небокраю, навмання… Я бреду по волошковій сині На світанку сонячного дня. Крізь пісень пташиних переливи, У краплинах вранішніх роси… Як же легко, Боже, буть щасливим, Розчинившись в неземній красі! Метро
Чи то літо, чи зима — Краще транспорту нема! Не буває тут ніколи Перехресть і світлофорів. Ну а у години пік Транспорт цей – ну просто шик! Правда, іноді буває, Хтось там тисне, хтось штовхає… Але це такі дрібниці — Не таксі, так і годиться. Ні, метро – це так прекрасно! Завжди є і завжди вчасно. «Кажется, дождь собирается…»
Кажется, дождь собирается… В небе плывут облака, Ветер беспутный шатается, Неторопливо пока. Солнце то выйдет, то спрячется. Видно, ему невдомек, Что на четверг и на пятницу Дождь прогнозист нам предрек. А вот деревья качаются, Ветви тревожно клоня. Знают, что дождь ожидается, Но к завершению дня.