Chigozie Obioma - Рибалки

і тепер просто хотів її чимшвидше закінчити. Ніби провокуючи пророцтво на те, щоб збутися, він почав робити все, аби нам нашкодити. Через два дні після нашої спроби його переконати ми прокинулись і дізналися, що Ікенна знищив наш дорогоцінний трофей — примірник газети «Акуре Ґеральд» від 15 липня 1993 року. У газеті були наші фотографії, а на титульній сторінці було фото Ікенни з підписом: «Юний герой вивіз братів у безпечне місце». У куточку великої фотографії Ікенни, одразу під назвою газети, у рамці були зображені також наші з Боджею й Обембе обличчя. Та газета не мала ціни, вона була навіть дорожчою нашим серцям відзнакою за відвагу, ніж календар М.К.О. Колись Ікенна убив би за неї кого завгодно. У газеті йшлося про те, як він вивів нас у безпечне місце під час кровопролитних політичних заворушень, у поворотну мить, що докорінно змінила життя в Акуре.

У той історичний день, ледве через два місяці після нашої зустрічі з М.К.О., ми сиділи у школі, коли на вулицях без угаву почали сигналити машини. Я був у своєму класі, де майже всі мали по шість років, і не підозрював про кипучий неспокій в Акуре й по всій Нігерії. Раніше я чув про війну, що сталася колись давно, — війну, про яку батько часто згадував мимохідь. Коли він говорив «до війни», далі йшло речення, не пов’язане з воєнними подіями, яке іноді закінчувалося фразою: «Але війна поклала цьому край». Бували часи, коли, сварячи нас за якусь дію, що відгонила ледачістю чи слабкістю, він розповідав історію свого порятунку під час війни, коли він, десятирічний хлопець, залишився добувати їжу, полювати, годувати й захищати свою матір і молодших сестер, коли вони подалися до великого лісу Оґбуті, тікаючи він нігерійської армії, що вдерлася до нашого села. То був єдиний випадок, коли він хоч якось згадував про те, що було «під час війни». Іноді фраза мінялася на «після війни», а за нею починалося нове речення, що не мало жодного зв’язку зі згаданою війною.

Наша вчителька зникла трохи раніше, коли знадвору почувся гамір і гудіння машин. Щойно вона вийшла, моя класна кімната спорожніла, бо діти вибігли геть і почали кликати своїх матерів. Наша школа була триповерховою. На першому поверсі містився дитсадок і мій підготовчий клас, а наступні класи містилися на другому та третьому поверхах. З вікна свого класу я бачив чимало машин у дуже різних станах: одні стояли з відчиненими дверцятами, інші кудись їхали, треті паркувалися. Я сидів там, чекаючи, поки по мене прийде батько, як і інші батьки, які прийшли по своїх дітей. Але замість нього в моєму класі з’явився Боджа і покликав мене на ім’я. Я відгукнувся, взяв свого портфеля й свою пляшку води.

— Ходи, треба йти додому, — сказав він, перелізаючи до мене через парту.

— Нащо? Почекаймо татка, — сказав я, озираючись навколо.

— Татко не прийде, — сказав він, приклавши пальця до губів, щоб я замовк.

Він потягнув мене за руку й вивів із класу. Ми пробігли між кривими рядами дерев’яних парт і стільців, що були рівненько розставлені до того, як почувся той гамір. Під одним перекинутим стільцем лежав розламаний лоточок із чиїмось обідом — рибою з жовтуватим рисом, що розсипався по підлозі. Надворі мені здалося, що світ було розпиляно надвоє, а ми балансували на краю прірви. Я висмикнув руку з долоні Боджі. Мені хотілося повернутися до свого класу й дочекатися батька.

— Що ти робиш, дурню?! — закричав Боджа. — Там заколот. Там людей убивають. Ходімо додому!

— Треба дочекатися татка, — сказав я, несміливо зробивши за ним кілька кроків.

— Не можна, — заперечив Боджа. — Якщо ті люди вломляться сюди, вони впізнають, що ми хлопці М.К.О, «Діти “Надії’93”», їхні вороги, і нам тут буде небезпечніше, ніж будь-кому.

Його слова розбили мою інертність на друзочки й дуже налякали. Перед ворітьми зібралася юрба здебільшого старших учнів, що прагнули вибратися геть, але ми не пішли в той бік. Ми перейшли через повалений паркан, подалися до ряду пальм, що росли за школою, і приєдналися до Ікенни й Обембе, які вже чекали на нас у кущах під деревом, і ми всі побігли геть.

Повзучі рослини хрустіли під ногами, і повінь повітря увірвалася в мої легені. Кущі виплюнули нас у бік вузької стежки, що за кілька хвилин перетворилася на дорогу, в якій Обембе миттєво впізнав вулицю Ізоло.

Але та вулиця була майже порожня. Ми пробігли повз тартак, де у звичайний день нам довелось би прикривати вуха, щоб уберегти їх від оглушливого галасу деревообробки. Чимало скриплячих вантажівок, що привозили важкі колоди з лісів, стояли там перед горою тирси, але навколо них нікого не було. Звідти ми побачили широку дорогу, смуги якої розмежовував довгий розділювач завширшки як три мої ступні. То була дорога до Центрального банку Нігерії, куди Ікенна запропонував піти, бо це було найближче місце, де ми могли б сховатися, яке охороняли озброєні вартові, і тому, що там працював батько. Ікенна наполягав, що якщо ми туди не підемо, то загони хунти, що затялися вибити всіх, хто підтримує М.К.О. в Акуре, головному місті його рідного штату, просто вб’ють нас. Того дня дорога була сильно засмічена найрізноманітнішими речами — особистим майном, яке люди губили, тікаючи від різанини, — і здавалося, що над Акуре пролетів літак і викинув на нього з великої висоти різні пожитки. Коли ми перейшли на той бік вулиці, де був обнесений стіною двір із деревами, дорогою на скаженій швидкості пролетіла машина, повна людей. Потім на дорозі з’явився «мерседес-бенц» із моєю однокласницею Моджисолою на передньому сидінні. Вона помахала мені рукою, і я помахав у відповідь, але машина не зупинилася.

— Ходімо, — сказав Ікенна, коли машина зникла з очей. — Нам не можна було залишатися у школі — в нас упізнали б хлопців М.К.О., а це було б небезпечно. Ходімо тією дорогою. — Він вказав рукою напрямок, а сам хижо озирнувся, ніби почув щось таке, чого не чули ми.

Кожна трепетна подробиця заворушень, що траплялася мені на очі, кожен запах сповнювали мене реальним страхом смерті. Ми повернули за ріг, коли Ікенна закричав:

— Ні, ні, стійте! Не можна іти головною