Chigozie Obioma - Рибалки

Четверо братів, скориставшись відсутністю батька, вирішили порибалити на забороненій річці. Там вони зустріли божевільного Абулу, що передрік їм майбутнє. Він сказав, що старшого з братів — Ікенну — невдовзі буде вбито, а його вбивця — хтось із рибалок. Ця звістка переверне життя усієї сім’ї…

Чiґозі Обіома
Рибалки

Моїм братам (і сестрам), «батальйону», присвячується

Одна людина не може тупотіти, як юрба.

Прислів’я іґбо Навіжений вступив до нашого дому зі злом, Осквернивши наші святі землі, Кажучи, що тільки він знає правду цього світу, Він залізом винищив наших жерців. О так! Ті діти, Що ходили над могилами пращурів, Також збожеволіють, У них повиростають ікла, як у ящірки, Вони пожеруть одне одного в нас на очах, І давня заповідь Забороняє їм завадити! Мазісі Кунене
1
Рибалки

и з братами були рибалками.

Мої брати і я стали рибалками в січні 1996 року, після того як наш батько виїхав з Акуре, міста на заході Нігерії, де ми жили разом усе наше життя. Роботодавець, Центральний банк Нігерії, перевів його до відділення в Йолі — місті на відстані доброго верблюжого переходу, більш як за тисячу кілометрів від нас — у перший тиждень листопада минулого року. Я пам’ятаю той вечір, коли батько повернувся додому з листом про своє переведення — то була п’ятниця. Отож тієї п’ятниці й усю наступну суботу батько з матір’ю вели свої переговори пошепки, як ченці біля монастирського вівтаря. Недільного ранку матір було не впізнати. Вона була чимось схожа на мокру мишу і відводила очі, коли ходила будинком. Того дня вона не пішла до церкви, а залишилась удома й випрала та випрасувала стопку батькових речей, зберігаючи на обличчі непроникний і зневірений вираз. Жоден із них не сказав нам з братами ані слова, а ми не питали. Ми з братами — Ікенною, Боджею, Обембе — вже давно зрозуміли, що коли дві камери серця нашої оселі — батько і мати — набралися мовчання, як передсердя, переповнені кров’ю, то штрикати їх небезпечно, бо можна затопити увесь будинок. Тож у такі часи ми уникали телевізора, що стояв у вітальні на етажерці. Стривожені, ми сиділи у своїх кімнатах і вчили уроки або вдавали, що вчили уроки, і не ставили запитань. Ми лиш наводили за двері свої антени, щоб уловити про наше становище бодай щось.

Недільного надвечір’я дрібки інформації почали випадати з материних монологів, як пір’їнки з пишно опереного птаха:

— Що це за робота така, що забирає батька й не дає йому виховувати синів? Навіть якби я народилась із сімома руками, хіба ж змогла б упоратися з цими дітьми сама?

Хоч ці гарячкові запитання не були звернені до когось конкретно, вони, безумовно, призначалися для батькових вух. Він сидів собі в кріслі у вітальні, затуливши обличчя своєю улюбленою газетою «Ґардіан», і почасти читав, а почасти слухав матір. Звісно, батько почув усе, що вона сказала, але, як завжди, пропускав повз вуха слова, що не були звернені прямо до нього, ті, які він називав «боягузливими словами». Він просто читав собі далі, іноді зупиняючись, щоб уголос засудити чи схвалити щось прочитане: «Якщо на світі є справедливість, то відьма, яку Абача має за дружину, скоро його оплакуватиме», «Ого, Фела Куті просто Бог! Сила небесна!», «Ройбена Абаті треба звільнити!» — він казав будь-що, аби тільки показати, що материні нарікання пропадають марно, як шепіт, на який ніхто не звертав уваги.

Перш ніж ми того вечора повкладалися спати, Ікенна, котрому було вже п’ятнадцять, і на інтерпретацію явищ і подій якого ми здебільшого покладалися, висунув здогад, що батька переводять. Боджа, котрий був на рік молодший за нього і котрий почувався б дурником, якби не мав власних міркувань стосовно ситуації, сказав, що батько, певно, їде за кордон до того «Західного світу», якого ми нерідко побоювалися. Обембе було одинадцять років, він був старший за мене на два роки і не мав власної думки. Я теж. Але чекати нам лишалося недовго.

Відповідь надійшла наступного ранку, коли батько раптом з’явився в кімнаті, яку я ділив з Обембе. На ньому була коричнева футболка. Він поклав окуляри на стіл — цей жест закликав нас слухати уважно.

— Я відсьогодні житиму в Йолі й не хочу, щоб ви, хлопці, завдавали матері клопотів.

Тільки-но він сказав це, його обличчя сіпнулося, як завжди, коли він хотів натравити на нас псів страху. Він повільно говорив своїм низьким гучним голосом, вганяючи кожне слово дев’ятидюймовим цвяхом у крокви наших голів. Це для того щоб, якби ми наважилися його не послухатися, він міг однією простою фразою «А я вам казав» змусити пригадати цей самісінький момент, коли він дав свою вказівку.

— Я регулярно їй телефонуватиму, і якщо почую погані новини, — він підняв пальця, щоб підкреслити сказане, — я кажу про будь-які дивні вчинки — за кожен із них дам вам прочухана.

Він вимовив слово «прочухан», яким наголошував попередження чи підкреслював розплату за хибний вчинок, з такою силою, що стали помітні вени з обох боків його обличчя. Зазвичай це слово допомагало й завершувало думку, яку потрібно було донести. Він витяг із нагрудної кишені дві 20-найрові купюри й кинув їх на наш письмовий стіл.

— Це вам на двох, — сказав він і вийшов із кімнати.

Ми з Обембе продовжували сидіти на ліжках, намагаючись допетрати, що це було, коли почули, як матір говорить до батька на вулиці таким голосом, ніби він уже дуже далеко.

— Еме, пам’ятай, що в тебе тут хлопці