Нік Ремені - Святі і грішні

Роман Ніка Ремені «Святі і грішні» розповідає про події, які відбулися в Радянському Союзі під час гучної кампанії по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом, коли Генеральним секретарем був М. С. Горбачов. Медвенський район з подачі обкому партії оголосили зоною тверезості, тобто заборонили продавати всі алкогольні напої. Але в районі все залишається, як і раніше, тривають п'яні оргії. Напиваються учасники безалкогольного весілля, самодіяльні артисти, керівники районного та обласного рангу. А відповідати за пиятику довелося лише колгоспному механізаторові.
Роман у захоплюючій формі розповідає про те, що показувалося в засобах масової інформації як велике досягнення і що було насправді.

У сильного завжди безсилий винен…

Ще не було восьми, а перший секретар райкому партії Микола Антонович Клоков багато встиг зробити. Переговорив майже з усіма керівниками колгоспів і радгоспів, які щодня доповідали Першому, що у них відбувається в господарствах.

Незважаючи на розкриті навстіж вікна, в просторому кабінеті, стіни якого були оздоблені полірованою деревно-стружковою плитою, дим стояв коромислом. Микола Антонович, невисокого зросту, худенький чоловік з рудою шевелюрою, встиг викурити близько п'яти сигарет. Крутився в масивному чорному кріслі за великим столом, кілька разів відкривав двері в приймальню, очікував чергового. Той приходив до восьми.

Нарешті місце за столиком у приймальні зайняла завідуюча парткабінетом Олександра Іванівна Сєчкіна. Жінка за п'ятдесят, русява, струнка, любляча поговорити. Все життя — в райкомі, досконально знала порядки в апараті. Благо пережила кілька десятків перших секретарів. Скоро йде на пенсію. Багато років в апараті привчили цю жінку до старанності, чіткості, зібраності. Прийшла на чергування точно в призначений час.

Відразу з'явилася на виклик Першого. Отримала термінове завдання — розшукати головного ветлікаря району. Микола Антонович, між тим, продовжував отримувати інформацію керівників про стан справ у господарствах, посмоктуючи «Стюардесу» і обурюючись безвідповідальністю ветлікарів, з вини яких в радгоспі «Восход» пало близько ста свиней. Половина з них мали ознаки захворювання, що загрожувало перерости в епідемію.

Незважаючи на досвід (з-під землі діставала), Олександра Іванівна не знайшла головлікаря, виїхав за межі району. Заступника розшукала миттю, передала, щоб негайно з'явився до Першого.

Спочатку той намагався вішати локшину на вуха, посилатися на зайнятість. Жінка швидко поставила його на місце.

— Чи не зрозуміли, що від вас вимагається? — суворо запитала вона.

Той почав пояснювати ситуацію, в якій знаходиться служба. Мовляв, справ по горло.

— Негайно кидайте все, вас викликає Перший. Не зрозуміли?!

Поклала слухавку і з почуттям виконаного обов'язку і власної гідності доповіла секретарю про виконану роботу.

Заступнику головного лікаря знадобилося п'ять хвилин, щоб прибути в райком. Микола Антонович не витримав, вискочив в приймальню, почав крити заступника грубими словами. Тільки присутність жінки утримувало його від матів.

З йоржиком непокірного рудого волосся, маленький, рухливий, обурений, відразу поставив на місце літнього, міцно складеного ветлікаря тирадою вбивчих фраз.

Лише трохи заспокоївшись, виніс зведення, прямо в приймальні показав представнику ветеринарної служби цифри. Падіж свиней, овець, великої рогатої худоби обчислювався десятками тисяч. Не меншим був і вимушений забій. При цьому нерідко вихід м'яса викликав сміх. Якими ж повинні бути телички і бички, якщо середня вага забитої тварини становила сорок кілограмів.

— А ви знаєте, звідки береться вимушений забій!? — пхав зведення в обличчя заступника головного ветлікаря. — Це підсумки вашої роботи. Господарства змушені забивати хворих тварин, щоб не потрапили в падіж. Ви розумієте це!? Десятки тисяч загублених тварин, а ми весь район тримаємо на голодному пайку, бо не справляємося з планом державних поставок.

У Радянському Союзі було правило: район або конкретне господарство може виділити на свої потреби тільки ту продукцію, яка отримана понад план. Тобто спочатку віддай Батьківщині, а потім думай про себе. У зв'язку з тим, що сільгосппідприємства постійно не виконували завищені плани держпостачань, вони ніколи не бачили ні м'яса, ні молока. На очах селян відправлялися державі тисячі тонн продукції, якої вони не пробували.

Заступник не сперечався з першим секретарем. На його очах гинули сотні тварин, великих і маленьких, худих і вгодованих, в той час, як прилавки магазинів були порожні. Тільки за рахунок запобігання загибелі тварин можна нагодувати весь район. Але останнього по-справжньому якраз ніхто і не робив. Знав, вилає його зараз перший секретар, поїдуть ветеринари в радгосп «Схід», напишуть акт, видадуть рекомендації, попередять директора. І на цьому все. Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих.

А як же будуть вести себе потопаючі, тобто свинарі радгоспу? Спокійно. Ветлікаря і головного зоотехніка навіть не позбавлять премії. Найбільше постраждає свинарка, у якої допущено падіж, але вона не в змозі виконати профілактичні заходи одна. Коло замкнулося. Ніхто не винен, нікому нічого не потрібно, а страждає весь народ.

Чому так відбувається? Тому, що все навколо радгоспне, тобто нічиє.

Відносно вимушеного забою. Там все складніше. Змушують забивати худобу різні причини, не тільки хвороби. Коли районний комітет народного контролю звинуватив одного голову, чому в колгоспі така низька вага забитої худоби, той відповів: «Та що там забивати: одні кістки та шкіра».

Відповідь викликала усмішку членів комітету. Вони, за рідкісним винятком, знали механіку цих вибоїв. Не стояли осторонь і працівники районної ветеринарної служби. Залежно від рангу отримували свій шматочок у цьому вимушеному забої. Отримували безкоштовно, в знак поваги до районного начальства.

Хто обіймав посаду вище, тому доставляли додому цілі туші, іншим — як доведеться. Потім колгоспи і радгоспи забезпечували потрібних людей, розраховуючись м'ясом і маслом за запчастини, цеглу, цемент і багато іншого.

Продукція сільського господарства роздавалася направо і наліво безкоштовно. Ось і втрачав свою вагу бичок, перетворюючись в ягня. За нього ж треба було відзвітувати! А скільки їх пішло під ніж неврахованими?! Це відомо дуже небагатьом. У цьому полягала друга причина того, що пустували прилавки. Хто зобов'язаний прийняти рішення, щоб їх наповнити, просто нічого не потребував. Ситий голодного не зрозуміє. Начальству цілком вистачало того, що йому привозили. Про це думав заступник головного ветлікаря, слухаючи обурену промову першого секретаря.

«Маленький, нудний, — думав чоловік, — від нього просто так не відбудешся. Бач, як пристав. Начебто не знаємо, що діється в господарствах. Нічого нікому не потрібно. А кукурікати, що і то не так, і то, кожен може».

— Сьогодні ж виїжджаємо в радгосп всім складом, — відповів він. — Зробимо все необхідне.

— Ви з цим не жартуйте, — сказав, уже трохи заспокоївшись, Микола Антонович. — За таке за ґрати можна