Нік Ремені - Таврований

Роман Ніка Ремені «Таврований» розповідає про життя та діяльність видатного керівника партизанського руху в Україні в роки Другої світової війни С. В. Руднєва. Семен Васильович брав активну участь у революційних подіях, боровся за радянську владу в Громадянську війну. Після закінчення Ленінградської військово-політичної академії ім. Толмачова будував фортецю Де-Кастрі на Далекому Сході.
Однак у 1937 році в числі інших військових (у першу чергу Блюхера) потрапив під жорна сталінських репресій, два роки просидів у Хабаровській в'язниці. Тільки стійкість, неймовірна мужність дозволили йому вийти з неї живим.
У роки війни очолив найуспішніше партизанське з'єднання, довів, що він не ворог народу. Однак все одно загинув від рук НКВД.

Влітку 1933 року Семен Васильович Руднєв після піврічного перебування у Владивостоці прибув у споруджуваний Де-Кастрінській укріпрайон. Разом з ним приїхали дружина Домна Данилівна і син Радій.

Стояла тиха погода. Море застигло в нерухомості. Його сіра гладь зливалася воєдино з сопками, що виднілись вдалечині, острівцями тайги і навіть зі стрімкими темними скелями.

Семен Васильович дивився на втиснуту між двох скель бухту, в яку вони входили, на вузьку затоку, і думав, що ніколи ще доля не закидала його так далеко від рідного дому.

Пароплав «Тобольськ» шипів, невдоволено кидався чорним димом, обережно наближався до скелястого берега.

Прозвучав протяжний гудок. Його звук різними голосами повторили скелі. Судно причалило до берега.

Сім'я по скрипучому трапу спустилася на сірий бетонний пірс. Семен Васильович ніс дві коричневих валізи з блискучими металевими набивками по кутах. Домна Данилівна — розбухлу від речей сумку. Радик плентався за ними з кількома упаковками.

На березі їх зустрів молодий червоноармієць. Високий, стрункий хлопець.

— Руднєв Семен Васильович? — Запитав він.

— Руднєв.

— Товаришу полковий комісар, вас велено доставити до місця проживання.

Недалеко стояв віз, акуратно застелений травою.

Семен Васильович спочатку допоміг піднятися на віз Домнікії Данилівні. Поставив на траву валізи з речами, які вони возили з гарнізону в гарнізон. Акуратно розклав решту багажу. Сів біля дружини. Радик легко скочив на повозку ззаду.

Червоноармієць вдарив пугою коня. Він знехотя побрів по розкислій після недавнього дощу землі. Воза тягнуло з боку в бік, колеса кидали в'язку глинисту землю, стукали на каменях, які виступали то тут, то там на дорозі.

«Тобольськ» затягнув глухо і протяжно у-гу-гу, запихкав, пускаючи з труби чорний дим, і відчалив від берега. Семен і Домнікія втупилися на нього темними очима. Кілька хвилин не рухалися, не відривали від нього пильних поглядів. Їм здавалося, що разом з теплоходом «Тобольськ» від них йшов весь цивілізований світ.

Домна Данилівна згадувала Європейську частину Радянського Союзу, особливо милу Україну, де до цього провели з чоловіком більшу частину життя. А також незабутній Ленінград з його білими безсонними ночами, з розвідними мостами, з палацами і храмами.

Після отримання диплома політичної академії, після декількох років, проведених в Севастополі, доля їх закинула на самий край землі. В дикі, забуті людьми і Богом, місця.

Не втрималася від натиску емоцій. Згадала, як добиралися до Владивостока. Їхали кілька тижнів. У складі пасажирського поїзда знаходився товарний вагон з маленьким віконцем з ґратами. На кожній зупинці в віконце лізли зарослі, брудні обличчя.

— Курити! — Жалібно повторював худий зарослий хлопчина. Він простягав через грати руку і інтенсивно махав нею, намагаючись привернути увагу. — Курити! Дайте закурити, люди добрі!

Крики хлопчини потопали в стукоті коліс поїздів, що проходили, говорі людських голосів, надривних гудках паровозів. Виснажені довгою дорогою, втомлені від життя володарі місць в пасажирських вагонах поспішали протягом коротких зупинок забезпечити себе найнеобхіднішим: купити пиріжків з лівером або капустою, хліба, води, махорки або цигарок.

На кожній зупинці Руднєви виходили з вагона. Розминалися і дихали свіжим повітрям на пероні. Благо ще в Москві вони завчасно закупили продукти харчування. Педантична Домна Данилівна ретельно підрахувала, що їм буде потрібно, щоб доїхати до Владивостока.

Всім членам сім'ї жалібні крики не давали спокою. Радик, який за своє недовге життя бачив багато, запитав батька:

— Чому їх везуть в товарняку?

— Тому, що вони ув’язнені, небезпечні для суспільства.

Його мама не втручалася в чоловічу розмову. Але на одній із зупинок, вже в Маріїнську, не витримала. Купила цигарок, попрямувала до товарняка.

— Ньома! Сентиментальність тут ні до чого. Не здумай! — Намагався зупинити її Семен Васильович.

Але дружина вже не чула чоловіка. Вона простягнула в худу руку підлітка пачку цигарок.

Циганка поруч, яка спостерігала за ними, сказала:

— Начальник, від суми і тюрми не зарікайся. Думаєш, якщо маєш гімнастерку і хромові чоботи, все життя будеш у високому кабінеті сидіти!?

Поїзд рушив. Руднєви поспішили в вагон. Циганка з маленькою дитиною на руках залишилася на пероні. Подружжя ні разу не згадало товарняк. Але чим далі вони просувалися по Транссибірській магістралі, тим частіше зустрічалися з вагонами з ув'язненими.

Тепер Домна Данилівна згадувала поїздку на Далекий Схід. Знала, що буде неприємно чоловікові, але не могла стриматися:

— Мені здається: нас пригнали сюди по етапу.

За тринадцять років спільного життя Руднєв добре вивчив свою дружину і дякував долі, що вона звела його в Кадіївці, на Донбасі, з молоденькою вчителькою-комсомолкою. У найважчі для нього роки розрухи і злиднів вона допомогла вистояти, створити сім'ю, отримати освіту. Вона скрізь була поруч з ним, розділяла повний поневірянь спосіб життя.

Навколишні приймали їх за брата і сестру, настільки були схожі вони один на одного.

Їх побут був скромний. Вона мала пару суконь і кофт, одні туфлі, восени, взимку і навесні носила одне і те ж пальто. Весь її одяг поміщався в одній валізі.

Якщо Ньома говорила таке, значить, на те у неї були вагомі причини.

Руднєв теж постійно стикався не тільки з майбутніми кримінальниками, а й з політичними, яких виявляли і судили за славнозвісною 58-й статтею. Існувала думка, що останніх судили нізащо. Але напружена служба не давала йому часу розібратися в цих питаннях. У своїх частинах він робив усе, щоб невинна людина не постраждала.