Chigozie Obioma - Рибалки

Тож ми перейшли на іншу, торгову вулицю, заповнену крамницями, що геть усі були зачинені. Двері однієї з них були виламані, і уламки дерев’яних панелей, всіяні цвяхами, небезпечно звисали з надламаних завіс. Ми були змушені зупинитися десь між зачиненим баром, у якому одне на одному стояли пивні барильця, та вантажівкою, обліпленою рекламками пива «Стар Лаґер», «33», «Ґіннесс» та інших марок. У ту мить почувся крик, що благав про допомогу мовою йоруба, але ми не змогли одразу вловити напрям, звідки він долинув. З однієї крамниці вискочив якийсь чоловік і побіг дорогою до нашої школи. Наш страх перед явною небезпекою наростав.

Ми перейшли звалище у бік вулиці, де побачили будинок у вогні. На його веранді лежав труп чоловіка. Ікенна пригнувся й побіг за будинок, що горів, а ми, усі тремтячи, рвонули слідом. То було вперше, коли я і, можливо, решта моїх братів, побачили мерця. Моє серце калатало, і тоді я усвідомив, як тепло поступово просякує тканину моїх шкільних шортів. Глянувши вниз, я зрозумів, що обмочив їх, і побачив, як на землю зірвалися останні кілька тремтячих крапель. Повз нас протупотів гурт чоловіків, озброєних палицями й мачете, кидаючи навколо злісні погляди й скандуючи: «Смерть Бабанґіді, нехай править Абіол!» Поприсідавши по-жаб’ячому, ми мовчали, як камені, аж поки та група не зникла з очей. Щойно вони пройшли, ми прокралися за один з будинків і знайшли фургон із мерцем і розчиненими лівими передніми дверцятами, припаркований просто біля заднього двору.

З одягу того чоловіка — довгого вільного сенегальського наряду — ми зрозуміли, що він був з півночі: вони були основними мішенями різанини, влаштованої прихильниками М.К.О. Абіоли, котрі перехопили заколот, що був виявом боротьби між прихильним до нього заходом і північчю, звідки походив генерал Бабанґіда, військовий президент.

З силою, яку ніхто з нас у ньому підозрював, Ікенна витягнув мерця з машини. Той випав на землю з глухим гупом, заляпавши землю кров’ю з розбитого обличчя. Я закричав і почав плакати.

— Тихше, Бене! — гримнув Боджа, але я не міг спинитися, бо дуже злякався.

Ікенна заліз на водійське сидіння, а Боджа сів поруч. Ми з Обембе сіли на задньому.

— Гаразд, — сказав Ікенна. — Поїдемо до тата на роботу на цій машині. Бігом позакривайте двері! — крикнув він.

Ікенна завів машину ключем, що стирчав збоку від величезного керма, і двигун зревів і загарчав, пробудившись із протяжним стогоном.

— Іке, хіба ти вмієш водити машину? — спитав Обембе, здригаючись.

— Так, — сказав Ікенна. — Тато навчив мене нещодавно.

Він газонув двигуном, машина сіпнулася назад і заглохла. Він уже хотів знову її запустити, коли ми почули, як десь віддалік забряцала зброя, і позавмирали на своїх сидіннях.

— Ікенно, будь ласка, заведи її, — простогнав Обембе, махаючи долонями. По його обличчю теж потекли сльози. — Хіба ж ти вивів нас зі школи для того, щоб ми всі загинули?

Дорогою скрізь горіли вогнища й палали автомобілі, і Акуре того дня обпекло. Ми наблизилися до вулиці Ошинле на сході міста, коли повз нас на повній швидкості промчав військовий фургон у повному бойовому спорядженні. Хтось із них помітив, що за кермом нашої машини сидить хлопчина, і поплескав товариша по руці, вказавши у наш бік, але фургон не зупинився. Ікенна твердо тримав курс, перемикаючи передачу тільки тоді, коли червона, схожа на годинникову, стрілка на тахометрі підповзала до більшого числа, — він бачив, що так робив батько, коли возив його на передньому сидінні до школи. Ми вибралися на дорогу, тримаючись ближче до узбіччя, поки Боджа не прочитав на будівлі напис «Вулиця Олуватуї», а під нею менший підпис — «Центральний банк Нігерії». Тоді ми зрозуміли, що дісталися безпечного місця і втекли від заколоту на виборах 1993 року, під час якого в Акуре було вбито більш як сто людей. 12 червня стало поворотним днем в історії Нігерії. Відтоді щороку, коли наближався той день, здавалося, що організація з тисячі невидимих хірургів, озброєних до зубів ножами, трепанами, голками й винятковими знечулювальними засобами, приходила із вторгненням північного вітру й зупинялася в Акуре. Тоді вони вночі, коли інші люди спали, проводили на їхніх душах несамовиту тимчасову лоботомію швидкими безболісними рухами, і зникали на світанку, перш ніж ефект від цих операцій починав проявлятися. Люди прокидалися, переповнені тривогою, їхні серця гупали від жаху, голови були набиті спогадами про втрати, очі набиралися слізьми, губи округлялися в щирих молитвах, а тіла тремтіли від страху. Вони всі ставали затертими портретами олівцем у дитячому пожмаканому альбомі, які тільки й чекали, коли їх зітруть. У такому похмурому стані місто забивалося в свою мушлю, як наляканий равлик. А при тьмяному передранковому світлі народжене на півночі населення покидало місто, крамниці зачинялися, а віряни збиралися у церквах на молитви за мир, і хирлявий старигань, яким Акуре часто ставало того місяця, чекав, поки цей день мине.

Знищення газети ошелешило Боджу — він навіть їсти не міг, а тільки знову й знову повторював мені й Обембе, що Ікенну треба спинити.

— Так далі не можна, — повторював він багато разів. — Ікенна втратив глузд, він сказився.

Наступного вівторка, коли чисте небо вишкірило свої зуби, ми з Обембе спали допізна, бо напередодні до глупої ночі розповідали одне одному історії. Наші двері із силою відчинилися, і ми сполохано попрокидалися. То був Боджа. Він спав у вітальні, відколи почалися перші сутички з Ікенною. Він здавався насупленим й змерзлим і чухав кожну частину тіла, скрегочучи при цьому зубами.

— Комарі мене вночі ледь не вбили, — сказав він. — Я втомився від того, що Ікенна зі мною робить. Справді втомився!

Він сказав це так голосно, що я злякався, чи не почує цього зі своєї кімнати Ікенна. Моє серце почало калатати. Я поглянув на Обембе, але він не зводив погляду з дверей. Я відчув, що він, як і я, у ту мить думав, хто може увійти у ті двері.

— Терпіти не можу, що він не пускає мене до власної кімнати, — вів своє Боджа. — Уявляєте? Він не пускає мене до моєї кімнати. — Він