uriev - Шість оповідань, uriev

Але якщо постійно робити одне й те саме, не ставити перед собою вищих планок. Хто ти тоді?

«Вправний ремісник, як от мама.»

Якщо хочеш вийти на новий ступінь, досягнути рівня творців, треба робити неможливе. Будь за що пересилити себе. Перевершити власні можливості.

«Годі мріяти в пусту! Усі такі розслаблені нині, одразу хочуть «із грязі в князі». Ніхто не бажає працювати над собою, пахати по чорному.»

Хтось кине фарбу тут, кине там і зверхньо чекає аплодисментів «віднайденому» шедевру. Друга дурепа відскоблює сперму коханців звідусіль куди попало, розчиняє у фарбі. Запевняє навколишніх, що така комбінація додає її бездарним картинам надчуттєвості.

Коли малювати не вмієш, подібна реклама піде на користь, звісно. Можна ще оголитися, та відвернути увагу від «твору» на себе. В наш час «перформансів» всі методи хороші – чого не зробиш заради слави.

«А ти тут раз у житті задумала дещо справді амбітне і раптом розумієш, що не в змозі втілити задум. Бо він занадто складний.»

Призвичаїлись до думки ніби геній це щось дане від природи – упало чудом на голову, як Ньютонове яблуко.

«А геній насправді то нескінченна праця до втрати пульсу.»

З іншої сторони, важко навіть уявити, які складнощі витримувала героїня портрета, з якою себе волею-неволею порівнювала.

«Біль. Повсякденний нестерпний біль.»

Зневіру якого ступеню довелося пережити художниці? Якимось чином вдавалося ж той негатив постійно долати, продовжувати працювати. Досягати звершень через не можу.

«Тим більше, в неї не було такого вчителя, як мама.»

Тільки праця. День у день. Постійна кропітка праця – як не над технікою, так над собою.

«А ти, нездаро! Все життя вчишся, академію закінчила з червоним дипломом. А ще спробуй відтворити той глибокий синій з її картин, що наче безмірний космос.»

Художниця робила набагато більше саморобними пензлями, а часто й саморобними фарбами. Палітрою їй взагалі слугували шматки скла. Створювати шедеври це не заважало.

А тут, маючи набагато якісніші матеріали, не здатна домогтися потрібного ефекту.

«Пластикова палітра для акварелі, дерев’яна для олійних фарб. Купа пензлів. З шерсті сільських тварин. Синтетичні. На будь-який смак. Малюй не хочу.»

Деякі наївно думають, ніби потрібно мати все найкраще, аби перевершити майстрів. А потім, витративши купу грошей, отримують жалюгідні результати.

«Як його намалювати ті кляті очі? Погляд, що вміщує всю правду життя?»

Постійно згадується Врубель. Кажуть, він був таким перфекціоністом, що ніяк не міг заспокоїтися, продовжуючи дороблювати картини прямо на виставках. Особливо очі, у нього був якийсь бзик щодо них. Все аби створити той запеклий погляд.

«І до чого це його довело? До дурки?»

Зате будь-хто, раз побачивши очі з його кращих картин, ніколи вже їх не забуде. Просто не зможе викинути з голови.

Потрібно досягти схожого ефекту, але іншим чином. Винайти власний підхід.

«Зупинися, дівчинко. Воно тобі точно треба? Чи варте воно того? Випий краще винця, розслабся. Подивись кумедний серіал. Штампуй тихенько свої макети, роби файні малюночки на замовлення. Не обтяжуй себе. Розчинись в буденності. Будь як всі нормальні люди.»

От же! Трапляються миті, коли відчуваєш себе готовим до звершень... але раптом усе це кудись дівається і не бачиш перед собою нічого, крім безодні власної бездарності.

«Що за дурна вдача? Усвідомлювати силу, впевненість бути митцем... а за півтори години звалитися у прірву відчаю!»

Саме час зробити перерву. Навідатися у сусідню кімнату, до мами. Поцікавитися, як вона там? Потім, вияснивши, що хвора почувається трохи краще, мимоволі сказати.

– До речі. У мене до тебе є маленька розмова.

– Якісь складнощі з картиною?

«Одразу пожвавішала!»

– Не зовсім, але щось в тому дусі. Хотіла тебе попитати. Про творчість…

– Звичайно, я завжди рада тобі допомогти!

– Ти така вправна художниця. Але чомусь… не займалася власною творчістю, – почала сумбурно, підбираючи слова таким чином, щоб не дай Боже не образити. – Не можу зрозуміти. Чи не було такої потреби, чи не було цікаво? Чи занадто складно? Вибач, що питаю. Хочу розібратися в собі. Намагаюся знайти деякі відповіді…

— Розумію, про що ти. Звичайно, був такий момент. Коли хотілося заявити про себе. Проявити себе. Заволати на весь світ. Думаю, всі через щось подібне так чи інакше проходять. Але після декількох намагань зрозуміла, що то не моє. Так щоби по справжньому — не виходить. А не по справжньому якось не хотілося. Не всі художники — митці, знаєш. Не всім воно дане. Та й часу вічно не вистачало — треба було працювати, заробляти гроші, тебе виховувати, навчати. Порсатися посеред буденності. А вона так затягує. Опам’ятаєшся бува – два-три роки пролетіло. Життя швидко минає. Хоч вдалося тебе на ноги поставити – тим і тішуся.

Поки мати говорила, внутрішній біль поширювався, охоплював душу. Могла б навіть не питати. Все й без зайвих пояснень цілком зрозуміло.

— Якби, може, ще знайшлася людина. Чоловік. Хто повірив би, підставив плече, взяв на себе частину побутових проблем… Не судилося. Ну, матуся… твоя бабуся себто… ти ж знаєш. Вона любила нас, але ж проста жінка – город та садочок в голові. Коротше, всю ту зайву енергію вкладала в тебе, у твоє навчання.

«Все це так знайомо!»

Перехопило подих. Сльози кинулися в очі. Взяла старечі руки у свої, поцілувала зовнішні сторони долонь.

— Ти мене добре навчила, мамо.

— Але може занадто суворо ставилася.

— Насправді, ні.

«Точніше так, занадто. Зате зараз я дійсно дечого вмію, точно знаю чого хочу. А не як ті... абсолютно безпорадні в житті. Всяка вулична п'янота. Ходять, бродять вечорами. То ржуть, то виють на луну.»

В академії одногрупникам здавалося, що їй все легко дається. Але ж ця легкість не раптом узялася, з нізвідки. То результати зусиль, яких мати вимагала від неї. Неймовірна кількість рутинної роботи.