uriev - Шість оповідань, uriev

Перше спонукання – дібратися до вікна, виглянути на вулицю. Перевірити околиці – що там до чого. Але острах заважає повторювати ті ж дії, що в сновидінні. Та й в голові такий туман…

«Ні. Спершу кава.»

Треба чим швидше прийти до тями.

«А потім ще ж клята робота…»

Затяте болото, з якого так хочеться вирватися. Але вирватися чомусь важко.

«Бо зарплатня, звичність, та яка-не-яка стабільність. Та й слабка мати під наглядом.»

І начебто нічого занадто складного в тій роботі немає. Здавалося б – штампуй собі замовлення не в напряг, отримуй легкі гроші.

«Але хіба для цього я народилася? Невже заради цього мене мати все життя чмири… готувала?»

Коли вдасться створити гідну уваги картину, її можна буде подати на виставку. Якщо приймуть – там і продати недовго. Звичайно, малюєш не для продажу, але успіх може поправити ситуацію. Підкріпити моральний стан. Справа ж навіть не в грошах. А в самоповазі.

«От тільки твоя самоповага нікому не цікава. Спочатку збудь картину. Потім другу, третю. Бажано втридорога. Тоді поговоримо.»

Так працює навколишній світ. Бажаєш уваги? За всяку ціну зробися помітним.

«Якщо вже ставити перед собою творче завдання, то настільки амбітне, щоб ніхто у світі не зміг перевершити тебе на цьому полі.»

От задумала портрет, малюєш його. Наче все непогано. Втім, ключове слово тут: «непогано». Не більше.

«Мабуть, тому робота ледве просувається? Щось в ній мене непокоїть.»

Здається, вже давно все продумала. Омолодила обличчя жінки, домалювала квіточки навколо. Залишилося намалювати очі, передати той погляд… але з цим можна впоратися. А далі що?

«А далі немає жодного виклику.»

Треба дещо більше. Якимось чином підвищити ставки. Інакше вийде чергова посередня картина. Нікому крім автора не цікава.

Втім, намагаючись стрибнути вище голови, неначе наштовхуєшся на невидиму стелю.

«Як знайти вихід, вийти за обрій? Перевершити можливості власної уяви? Пробитися до захмарних сфер, в яких витають досконалі ідеї?»

У картині щось не влаштовує, значить потрібно почати з початку. Повернутися до основ. Що головне?

«Очі. Дзеркало душі.»

Так, це незмінно. Жінка має дивитися прямо у вічі глядачеві. Отой погляд – центр картини. Але одним позирком катарсису не добитися.

«Сидить вона і витріщається. Гарна вся така. Квіточки симпатичні навколо…»

Нудно, нецікаво! Та й тисячу раз вже було. Це колись можна було малювати зачарованих жінок. Але часи ідуть. Творчість має змінюватись, відповідати сучасності. Зараз потрібно щось більше, що доповнює, додає глибини, надбудовує додатковий сенс.

«Статика, от в чому проблема. Чисто стерильний портрет.»

Зображення виходить занадто схематичним, надуманим. В ньому відсутня дія. Отже, немає психологізму, жодної правди життя.

«Може допоможе якийсь жест чи нестандартна поза?»

Мають бути справжні емоції. Виразне душевне проявлення, яке захопить увагу стороннього.

«Жінку слід зобразити у русі. Треба поміркувати.»

Отже, художниця задоволена тим, що може малювати. Щаслива, сповнена надій… Що далі?.. Хоче когось обійняти, притиснути до серця… Тут ще квіти десь мають бути…

«Це я хочу декого приголубити, а не вона.»

Серце затремтіло. Ідея раптом почала розвиватися ніби сама по собі.

«Так, я хочу. Але ж і вона!..»

Припустимо, пара гуляє по полю з квітами. Хвилювання, радість через край. Жінка нахиляється, злегка обіймає високі квіти й трави. Пригортає до грудей і подає своєрідний букет вперед. Цей рух наче виходить за межі полотна. Мовби бажає подарувати всю цю красу тому, хто за кадром. Такий раптовий жест.

«Мить, зупинися. Ти прекрасна!»

Момент швидкоплинний. Легкість у позі, але миттєва разом з тим напруга в погляді. Очі в очі. Дивиться тим своїм чарівним затаєним позирком – приймеш мене, довіришся мені, полюбиш мене? Тільки щоб назавжди! Так чи ні? Нумо, виповідай! Один раз питаю, іншої нагоди не буде. Чи просто відвернешся від мене?..

«От воно!»

Секрет в тому, що ніякої пари, як і на полотнах стародавніх майстрів, немає. Парою в цьому творчому танку виступить глядач. Він поза зором, проте співучасник подій. Між жінкою з картини й ним відбудеться таємна розмова. Зрозуміла тільки їм двом. Бо кожен глядач – інакший всесвіт, інакше сприйняття. Інакша бесіда.

«Саме цей момент передати. Як фотокартка, якої насправді немає, що зображує ситуацію, якої може ніколи й не було, але яка могла б дійсно статися в реальності. Яка настільки по суті правдива, що від правди не відрізнити. Тоді вийде те, що називають художня істина.»

Ідея влучна і небанальна. Причому ніякої натуги – все просто, життєво, гармонійно. А головне – точно відображає те, чого воліла бачити від власної картини.

Чим більше заглиблювалася в новий замисел, тим сильніше зростала концентрація уваги на дрібних деталях. Посилювалось розуміння сюжету.

«Весь задум тепер змінився! Хоча, насправді, так набагато краще.»

Бо малювала ікону якусь, а не живу людину.

Навіть на душі трішки легше одразу стало. Добрий показник, що пошук закінчено. От тільки вираз очей жінки, за такої ситуації, набував ще більшого значення.

«Так багато всього потрібно передати тим поглядом... як цього домогтися?»

Іноді ловила себе на тому, що відволікшись на декілька хвилин від нудної роботи, накидувала олівцем очі на порожній сторінці блокнота на кільцях, який завжди тримала під рукою. Малювала, малювала… Переходячи від одного варіанту до іншого, комбінуючи версії... Наполегливо вишукуючи потрібну інтонацію.

А поки малюєш, мозок не спить. Поволі розмірковує.

«Чи по силі мені взагалі реалізувати такий задум? Я, звичайно, вправна художниця, але чи настільки?»

Взагалі, уявляти завершену картину дуже приємно, а от працювати над нею – вже не так.

«Тільки додала собі роботи.»