uriev - Шість оповідань, uriev

«От на місці того простору, що затягує погляд глядача в глибину – розмістити портрет. І очі – що наче визирають назовні з глибини вічності.»

Треба зробити технічно, аби одне доповнювало друге. Щоб жінка виглядала як незрівнянна квітка серед казкового розмаїття квіток.

«Досягнути настільки довершеної композиції буде складно.»

Ще ж треба ретельно підібрати кольори. Бо колір – то настрій. На картині має переважати певна колірна гама, що найбільше відповідає задуму. А який настрій портрета?

«Надія?»

Мабуть, так. Бо це та сама «остання волосинка», яка всіх, навіть самих знебожених, на цьому безумному світі утримує.

«Коли погасне остання надія – погасне життя.»

Але у художниці вона поки ще майорить.

Значить, смуток з очей краще прибрати, або дещо зменшити…

«Головне, щоб вона була як жива, ще реальніша, ніж на будь-якому фото!»

Окрім реалістичності зображення, портрет має включати певну символічність.

На перший погляд – слабка жінка. Проте сильна, з внутрішнім стрижнем. Вічно одинока, затуркана життям. Втім, не скорена. Підвладна, як усі люди, важким ударам долі, але вища за будь-які негаразди. Одухотворена.

«Тим одухотворенням просякнута кожна її картина.»

В образі жінки буквально все, найменші елементи мають значення. Обличчя, його вигляд, вираз очей. Зачіска. Одяг, буси. Квіти, які слід зобразити. Дальній план, ближній. Розташування світла… тіні, що ховаються по кутках.

Всі ці аспекти потрібно між собою узгодити, добитися довершеності в кожній деталі.

«Стільки всього слід вкласти в здавалося б звичайнісінький портрет! Але як все це передати в одному малюнку?»

Чим більше міркувала над змістом, тим краще розуміла якого синергійного ефекту хоче добитися своєю роботою.

«Але ж саме до цього я готувалася все життя. Хіба ні?»

Не просто уявити щось нескінченно прекрасне, як роблять, мабуть, усі люди на світі. Внутрішньо порадіти гарній думці, та піти собі варити борщ, поки не викинеш те зайве «прекрасне» з голови.

«А взяти й відтворити задумане на папері. Надати фантазіям матеріальної форми. Водночас створити певну художню заяву.»

Як Ван Ейк свого часу. Виразив себе певним чином. А нині у кожній замшілій академії вивчають – що ж саме він виразив та яким чином йому це вдалося.

«Нічого собі завданнячко!»

Творчий потік настільки затягнув, що відчула себе майже щасливою. Навіть про війну вдалося на хвилинку забути.

Лише одна дрібничка затьмарювала все – Мирослав вже тиждень не пише.

«Хай йому грець!»

3

Нічка видалася важкою. За вікном весь час гуркіт, скрегіт, розриви, заграви. Чи обстріли, чи то справжня зимова буря. Раз по раз пробуджуєшся. Потім довго не можеш розслабитися. Крутишся на ліжку, вслуховуєшся насторожено – що ж там ззовні відбувається. Варто на хвилинку відключитися, як знову щось турбує. Прокидаєшся. Тільки, нарешті, вдалося міцно заснути – починає волати будильник.

«Господи! Новий день почався. Як його дожити до вечора?»

Виглянула у вікно – звичайнісінький безсніжний зимовий ранок. На дворі тихо, спокійно, безлюдно.

«Може фантазія розгулялася? Треба переглянути новини.»

А поки завантажується старенький ноутбук – швидко провести ранковий туалет. Попутно заварити каву.

«Щоб у мізках трохи прояснилося.»

Відійшовши від вікна, раптом застигла між диваном і столиком з ноутбуком – помітила краєм ока зайвий рух під ліжком. Серце тьохнуло.

«Кота ж наче у мене немає…»

З-під ліжка неспішно виповзло незграбне створіння. Першими показалися довгі вуса, якими славляться таргани. Слідом з’явилося жирне, неповоротке, розміром з капець, тільце.

Істота абсолютно неможлива, нереальна. Щось середнє між павуком та жуком. Тулуб прозорий – наповнена рідиною куля. До тулуба приліплені рухливі очі, як у плюшевої іграшки. А вуса і безліч зігнутих лапок – просто грубі заломлені штрихи чорним олівцем.

Спросоння несила зрозуміти – що взагалі відбувається? Неначе опинилася всередині ожилої анімації. Серце захолонуло. Ступор охопив тіло, ступні покрилися потом. Лише душа та руки – тремтять.

Огидна твар, перебираючи по лінолеуму лапками, впевнено, хоч і з черепашою швидкістю, наближається. Здається, якесь потішне опудало. Але чомусь зовсім не весело, коли таке мурло виповзає з під твого ліжка і насувається на тебе, суворо крутячи очима та ворушачи вусами.

Ледь не задихнулася від страху.

– Мамо, – спробувала покликати на допомогу, – мамо!

От тільки мову забрало. Та й раптом згадала, що мати слабка, міцно спить у своїй кімнаті.

«Скавчи, не скавчи. Навряд почує.»

Кімната маленька, відступати нікуди. Під рукою немає нічого, чим відбитися. Та й ноги вже не тримають, підкошуються.

«Де наше не пропадало! Тільки б його зупинити…»

Не знайшла кращого, як, стуливши від жаху очі, повалитися на жука всім тілом.

Розчавила наче бульбашку. Опинилася вся в густій липкій есенції, з якої складалася мерзенна істота.

Різко піднялася на ліжку, намагаючись чимшвидше стряхнути з себе гидотну рідину. Майже одночасно пролунав будильник. Все одразу стало на місця.

«Бляха, то був сон! Бр-р. Яке полегшення.»

Постільна білизна зім'ята, футболка прилипла до тіла.

«Вся наскрізь промокла! Але чому я взагалі в денній одежі?»

Постаралася згадати – що вчора ввечері було?

Спочатку, малювала. Потім стало сумно й нудно, налила келих вина. А далі?

«Чорт забирай. Схоже, перебрала.»

Окинула поглядом кімнату – пуста пляшка стоїть поряд з ноутбуком.

«Вермут більше не брати. Занадто міцний.»

Як там кажуть? Сон алкоголіка короткий і тривожний…

«Кинь! Ти не алкоголічка.»

А ось і келих – валяється посеред підлоги. Добре хоч не розбитий.

«Хіба що починаюча. Ха-ха!»