uriev - Шість оповідань, uriev

«Зрозуміло, довга розлука. Але ж вона і для мене довга. Швидко ж почав забувати.»

Хоча чому дивуватися? Життя одне. У Мирослава, як у кожного чоловіка, є певні потреби…

«Але хіба у мене життя не одне, хіба у мене немає потреб?»

Щось тут не сходиться. Складно вловити що саме.

Думки розлетілися, наче круки над пшеничним полем.

«Звідки це? Точно. Знову Ван Гог.»

Хоч картини Вінсента технічно не завжди бездоганні, емоційний стан він вмів передавати – дай Боже кожному.

«Але мама б його точно насварила.»

Технічна досконалість – ось чого мати від неї все життя добивалася. Але що далі? Поза технікою? Гоген, Шагал, сотні інших. Чиї роботи не виглядають вправними, однак визнаються шедеврами.

«Де ж та межа, що перевтілює черговий малюнок на справжнє мистецтво?»

Виходить, майстерність – ще не все. Творчість якоюсь мірою стикається з технікою, проте хоча б частково лежить поза її межами. Авторів відрізняє наявність у творі думки, сила уяви…

«Знайти б той колодязь, з якого генії черпають ідеї та образи.»

Про подібні речі з мамою ніколи не розмовляли. Як тримати олівець у руці, як влучно наводити тіні – так. На тому все.

«Цікаво, чому мати не дійшла до власної творчості?»

Все життя опрацьовувала чужі ідеї. Невже їй ніколи не хотілося вийти за обрій? Перевищити власні можливості?

«Бути такого не може! Треба із нею це обговорити. Може пізніше, коли стан трішки поліпшиться.»

Мати ретельно працювала над кожною дрібничкою. В дитинстві з подивом і задоволенням розглядала зроблені нею фантастично деталізовані зображення.

Тоді це здавалося чимось неймовірним – недосвідчену публіку вразити легко.

«Тепер я можу зробити не гірше. Тільки нині цього вже недостатньо.»

Як щодо великих форм? Виробити власний стиль, наповнити ідеями зі свого внутрішнього світу, а не штампувати вторинне?..

«Отже, портрет.»

Для створення образу давно померлої жінки потрібно знайти якомога більше її зображень. Схожість – основа картини.

«Без досліджень таки не обійдеться. Добре хоч електрика працює.»

Перейшла з балкона в кімнату, де на столику напроти ліжка стоїть ноутбук, за яким працює день у день. Нарізає макети в «Silhouette Studio». Одноманітна, виснажлива робота – ще під час навчання в універі «підсіла» на неї, бо закордонні замовники платять у твердій валюті.

Швидкий пошук й ось уже з вицвілого фото на тебе дивиться чорнява жінка років п’ятдесяти.

«Трішки відьма.»

Тверді вилиці, густі брови. Шкіра темна, огрубіла. Як завжди у селянок, що більшу частину життя проводять на свіжому повітрі. У бабусі така сама була. Волосся розділене проділом навпіл, зібране на потилиці в оберемок. Гострий ніс, щира посмішка. Верхня губа тонша, а нижня м’ясиста. Губи виразні, напомаджені, наче створені для поцілунків. Доволі вродлива.

Але головне – очі. Темні, проте ясні, чіпкі, розумні. Погляд спокусливий.

«Боже, що зі мною таке? Чи я закохалася в жінку?»

Навіть не в живу, а давно померлу.

«Просто важкі трапилися обставини. Близькості давно не було. В таких умовах полюбиш кого завгодно.»

Натомість зрозуміло, що суб’єкт вибрано правильно. Одразу вдалося налаштувати особистий зв’язок. Чужа доля викликає співпереживання. До того ж там стільки всього намішано. І спроба самогубства, і хвора мати на додачу.

Можна, звісно, ще покопати. Але відчуття, що немає сенсу. Чим далі заглиблюєшся у біографію, тим більше хочеться зобразити саме цю жінку.

«Наче в детективі. Ціль знайдено!»

Утім, картина це не тільки «що зображено», а й «яким чином». Потрібно чим швидше розібратися з композицією, аби влучно передати сюжет.

Найкраще, звичайно, змалювати художницю за роботою.

«Але тоді я просто повторю ось цю, відому всьому світові, фотографію. Де ж тут творчість?»

Треба шукати власний підхід.

«Може порадитися з мамою? Напевно, підкаже щось слушне…»

Хоча мати не живописець власне, масляні фарби не її профіль, проте досвід в «художці» там такий…

Але тоді вони просто вийдуть на новий виток взаємозалежності. Бо все життя, що пам’ятає себе – малює. А мати вічно підправляє, коригує, дає настанови.

«В цей раз треба обійтися власними силами.»

Навіть не помітила, як перемістилася від ноутбука у ліжко. Продовжуючи подумки настирливо шукати шляхи розв'язання проблеми.

Може колись їй стане цікаво робити портрети панянок поважного віку. Всьому свій час. Але зараз кортіло чогось іншого.

«Що як омолодити художницю років на двадцять?»

Зобразити молоду жінку, майже ровесницю, може трішки старшу, з тонкими й ніжними рисами. Сповнену сподівань. Зокрема й любовних.

«Часів її першого справжнього шедевра.»

Батьки, нарешті, дозволили дівчині малювати. Прості селяни, довго опиралися вибору доньки. Тут і реальні художні звершення. Хвилини творчої радості, які більше не треба стримувати у собі. Різноманітні, на цьому фоні, внутрішні переживання…

Якимось чином все це розмаїття думок, емоцій, хвилювання потрібно перенести на портрет.

«Щоправда, фотокарток тих часів не існує в природі.»

Тим краще!

Взяти очі, цей виразний погляд. Передати його молодшій жінці, що тільки-но опановує себе. Починає досягати справжніх творчих успіхів. Прибрати зморшки, трохи вибілити обличчя, зняти з нього наліт зрілості. Обережно передати всі ті самі риси, але свіжіші, яскравіші.

Навіть червоне намисто залишити те саме, воно ж напевно спадкове.

«Це вже більше схоже на творче завдання!»

Треба ще продумати обрамлення, фон.

«Безумовно, жінку, яка все життя малювала квіти, потрібно серед них і зобразити.»

За основу можна взяти манеру, властиву деяким картинам художниці. Коли розмаїття квітів неначе обрамлює чи то гущину, чи далечінь зосереджену в центрі полотна.