uriev - Шість оповідань, uriev

Яка зачарує стороннього глядача. Виявиться не черговою підробкою, а одразу виділиться. Відрізнить від усіх інших авторів.

«Тут і заковика.»

Якщо ти щось із себе представляєш – вийде справжня картина. Як у Рембрандта, да Вінчі, Тиціана, Рафаеля, Ренуара та інших. Якщо ні... це страшно, це лякає – усвідомити, що насправді ти не особистість, а порожнє місце.

Бо ти і є мистецтво – результат відразу у всіх на очах.

«Не хочу себе нівечити. Вибач, Вінсенте. Мабуть, я нездара? Хоча вчителі, одногрупники одноголосно казали, що маю талант.»

Може й так – якщо порівнювати із загальною студентською масою. Та й з деякими викладачами також. Коли ж порівнювати зі справжніми живописцями, то...

«Тут порівнювати немає чого, суцільна мазанина.»

Вихід? Треба працювати. На порядок більше ніж зазвичай. Аби за будь-яку ціну заповнити чистий аркуш чимось власним, справжнім, вистражданим.

Безідейного і без того у своєму житті багато чого створила. Візьми першу-ліпшу теку, що звалені у шафі, погортай старі етюди, побачиш масу гарних малюночків. А за фактом – купу сміття.

«То чим заповниш пустоту?»

Питання, виявляється, не таке вже просте. Воно протягує свої щупальця до чогось глибинного. До самого основного в особистості.

«Хто я?»

Так, із цього потрібно починати. Це те саме імлисте дно, від якого необхідно відштовхнутися.

«Жінка… художниця… українка.»

Порядок слів можна змінювати як заманеться. Одне поставити на перше місце, від іншого взагалі відмовитися.

Наприклад, вважаєш себе «космополітичною» людиною. Тоді «українка» можна прибрати. Залишиться жінка, художниця…

Це одразу все змінює. На перший план виходять інші аспекти.

От тільки війна буквально за вікном. Треба чітко визначитися – інакше вийде картина далека від реальності. Може й гарна, але не на часі.

Зараз же така доба – поки руснява сарана нищить все, до чого здатна дотягнутися, одні намагаються тому завадити, другі працюють, підтримуючи фронт, треті відбудовують.

Себе бачить саме серед останніх. Поки ворог руйнує, митець має творити. Продовжувати культуру, що в черговий раз наче зависла на волосині. Прокладати місток між минулим та майбутнім – через сьогодення.

«Я просто хочу нормального життя!»

Чудово. Всі хочуть. Тільки не всім дано. Деякі вже померли, ще більше загиблих на підході. Зараз дано наступне: жінка… художниця…

«Українка!»

Добре. З цим визначились. Вже щось.

Творчість наче павутиння. Тягнеться від одного до другого, живлячи спраглі душі. Поки на світі є митці, буде і творчість. Одне погано – заслабка вона для цього. Морально не витримує. Прості питання в собі не здатна вирішити.

«Визначилася вже!»

Хоча полотно все ще чисте, фарби не займані, зате внутрішня робота починає закипати.

«Час ґрунтувати поверхню?»

Ні. Ідея тільки-тільки прокльовується, сюжету поки немає. Хоча вже зрозуміло, що сюжет буде національний. Але який саме?

«Без тями. Треба міркувати далі.»

Може змалювати моторошні образи війни? Трупи, кров, відірвані кінцівки?

«Бр-р… то не для мене. З цим я не впораюсь.»

Мабуть, є міцні люди, яким вдасться розкрити подібні сюжети.

«Потрібне щось інакше…»

Наприклад, портрет. Чому ні? Але не просто зобразити якусь абстрактну милу дівчинку в розшитій сорочці з віночком прикрашеним жовто-блакитними стрічками. Якщо вже портрет, то нерядової особистості.

«Алілуя!»

Українка, жінка, художниця.

«Скільки нас таких? А скількох з нас пам’ятає історія?»

Не має потреби занурюватися у глибини інтернету. І без того знає жменьку імен. Не дарма купу рефератів про художниць в академії написала. Ці знання тепер стануть у пригоді.

«Квіти!»

Так, вічні пленери. Квіти на дачі, квіти на картинах. Вже ближче…

«Боже забирай. Українка, жінка, художниця. Війна. Квіти!»

Коло звужується. Аж серце заходиться від приємного передчуття – наче загадку розгадуєш, а перед уявою вже майорять непевні образи майбутньої картини. Причому розгадка настільки близько, що мороз по шкірі. 

Як дивно – прямо на очах, просто з нічого складається ідея твору. Неначе магія якась.

От тільки ніякої магії тут немає. Банальна логіка на перехресті особистості – хто ти, що ти, відкіля і навіщо, взагалі, у цьому світі знаходишся.

Мрія щось створити власноруч, витягнути з небуття і покласти на полотно, подарувати здобуток власної уяви всьому світу, завжди приваблювала.

«Це як, сидячі в тюрмі, написати раптом «Дон Кіхота», чи щось таке…»

Таким чином, жіночий портрет. Селянка, самоучка, людина складної долі. Пережила голодомор, окупацію, війну.

«Могла бути моєю прабабкою, але...»

Одинока. І в духовному сенсі – родичі вічно насідали за те, що займається дурнею. І в тілесному – так і не знайшла собі пари. Зараз навіть уявити собі подібне важко, а як їй було те все переживати? Тут не позаздриш.

«Абсолютна самотність. І у мене щось схоже…»

Але ж ти не самотня!

«Хіба?»

З Мирославом насправді нічого не зрозуміло. Пишеш йому конкретні речі. А він постійно вагається. Ні риба ні м'ясо.

Коли тільки познайомилися, впевненість з нього так і перла. Стосунки розвивалися неначе в романтичному кіно. Тепер настала реальність – пише все рідше. Постійно зайнятий.

«До речі, як зійшлись, він не був вільним. У відношеннях.»

Тоді думала – з ким не буває? Не вважала себе розлучницею, чи щось таке. Наскільки зрозуміла з його нечисленних обмовок – і до знайомства з нею там було не все гладко.

«Якщо зрадили з тобою, то зрадять і тобі. А виправдання завжди знайдуться. Зрадник зраджує незмінно.»

Уява – страшна річ. Працює на повну коли не потрібно. Коли треба – кудись раптом зникає. Постійно вносить у роздуми сумбур. Тільки но, здається, вдалося наблизитися до створення чогось світлого, як миттєво обвалилася на дно сумнівів та підозр.