uriev - Шість оповідань, uriev

Відвела матусю у її кімнату. Уклавши в ліжко, почала заколихувати як маленьку. В пам'яті одразу випливли уривки колискових. Бабуся знала багато пісень. Напевно і мати знає. От тільки чомусь завжди відсторонювалася від усього того.

«Столичне життя. Чоловіки, курево, графіка. Постійні намагання налагодити особисте життя. Але все щось не виходило. Мабуть, через владний характер.»

Згадуючи старі часи, взялася щось наспівувати. Думала, що поволі згадає текст повністю, але так нічого і не згадала. Хоча мама і без пісень незабаром тихенько засопіла.

Уставилася у вікно. Тут кімната більша, заслони завжди розверсті. На дворі, виявляється – зоряне небо і повний місяць. Ніч настільки яскрава, що можна й залипнути…

Якби не сторонні думки.

«В перший рік після інсульту виживає близько 60% пацієнтів. Через п’ять років залишаються живими лише 30% хворих.»

От така проста математика. Рік вже майже протягнули, а далі як пощастить.

– Нічого, матусю, – прошепотіла на вушко. – Кріпися. І картину побачиш, і кінець цього безглуздя.

«Я тобі не Мирослав. Я не покину.»

Підіткнула ковдру, поцілувала у щоку.

– Спи, рідненька.

Поклала ліхтар на тумбу, не вимикаючи. Раптом прокинеться посеред ночі – побачить сяяння.

«Де світло – там спокій.»

Повертатися у свою кімнату, щоправда, довелося в темряві, спираючись рукою об стіну. Посеред пітьми одразу нахлинули попередні думки.

«Чому ж він не пише, невже так складно подати вісточку? Скільки уже мовчить…»

Якщо не пише, мабуть вже не потрібна. Може не слід йому вже й самій писати.

Ще не так давно черкала Мирославу з легкістю. Але неначе наштовхувалася на невидиму стіну. То хлопець пропустить повідомлення, а відповість через два дні. То спати йому пора, то зайнятий. То ще щось. Не встигли розговоритися, вже явно намагається її позбутися.

«Зараз напишу йому сама – знову буду не на часі. Краще якось перетерпіти.»

Бо стане тільки гірше. На душі й без того важкий тягар.

Одразу не побачить, швидко не відповість. А чим він там може бути настільки зайнятий? Так, тим самим. Обійми, ласки, поцілунки. Солодке тертя тіл. Справжнє тепло, яке переливається від тіла в тіло, від душі в душу. Дарує натхнення. Про що сама постійно думає, про що мріє постійно, чого дуже не вистачає.

«Ти ж там на волі, а я тут наче у тюрмі. Знаєш же, що чекаю. Маєш все розуміти! Чи не розумієш? Хоч пару слів. Невже так складно?»

Ледь не вперше окинула власну картину поглядом зі сторони.

На полотні проступає чуже холодне лице, кволі квіточки навколо. Замість очей – порожнеча. Все занадто схематичне, неживе, сумовите.

«Що це за фігня взагалі? Обеліск якийсь… Треба правити. Знову.»

Добре хоч вистачило сил мамі не показувати. Сталося б рідкісне позорище.  

«В такому стані працювати неможливо. Треба відпочити.»

Накрила портрет ганчіркою.

Влігшись, приклала телефон екраном до грудей. Ближче до серця. Потяглася думками через пів континенту. Може відчує?

Пусті мрії.

«Блюм!»

У відповідь на сигнал телефону затишно вдарило в грудях. З уст вирвався непристойний вигук.

«Нарешті. Згадав про мене!»

Серце п’янко закалатало.

Одразу пробачила Мирославу все, що могло статися… чи вже сталося…

Все йому водночас пробачила.

«Що б ти там не натворив. З ким би не злягався. Єдине, чого прошу – кохай мене. Через не хочу, через не можу – просто продовжуй кохати!»

Портрет, та всі пов’язані з ним творчі проблеми одразу вилетіли з голови. Відгороджуючись від навколишньої реальності, поспішно занурилася в терпке любовне листування.

2

«Нумо, зосередься! Перед тобою чисте полотно. Його можна заповнити чим завгодно. Але чим його заповниш саме ти? І чому саме цим?»

Скільки себе пам’ятає, завжди малювала. Спочатку, попри дитячі сльози, наполягала мати. Мовляв, так треба. «Набивай руку». А потім воно якось само пішло, затягнуло.

Копіювала чужі роботи, працювала на пленері, відтворювала по пам’яті, щось вигадувала. Кращим пленером слугувала дача – у бабусі город та садочок. І розмаїття квітів. Окрім того – гарбузи, помідори, зав’язі огірків. А ось і сама бабуся… щось там порається. Чому б заодно її не змалювати? Тим більше поза така потішна – дупа витикається над бур'янами.

Бабуся давно померла. Дача рік за роком стає все більш занедбаною.

«От тільки я, неначе раз заведена, все малюю, малюю…»

На дачі справжні хащі. Але так звикла малювати все підряд, що й хащі зобразити не проти. Ще цікавіше! Химерний лабіринт. Причому немає відчуття, наче втрачаєш час. Навпаки. Іноді здається, коли не малюєш – ось тоді час і втрачається.

В академії викладачі пропонували різні теми. Зазвичай працювала за якимось завданням. Іноді виїжджали юрбою на пленер – зображай, що стане в око.

Так, особливо не замислюючись, довгий час і малювала.

Мати роздивлялася малюнки суворо, неодмінно прискіпуючись до технічних помилок. В академії м’яко виправляли окремі недоліки, давали загальні поради щодо композиції, але звично ставили високі бали.

Тільки академія давно закінчена. В країні війна. Коханий вчасно поїхав та, здається, швидко забув про її існування – влаштовує за кордоном нове життя.

Жовтневі ночі довгі-предовгі. Тут ще постійні перебої зі світлом. Електрики немає годинами. Невірно світить гасова лампа. Розповсюджує навколо отруйний чад.

«А перед тобою чистий аркуш. Що візьмешся малювати?»

Мати, всупереч хворобі, постійно намагається чимось зарадити. Допомогти, виправити якісь помилки… Ось тільки часи учнівства минули.

«Підготувати – підготувала. Далі не встрягай!»

Є лише полотно та автор. Це більше не дитяча гра, не навчання, не якесь там хобі. Потрібно застосувати всі навички, весь накопичений багаж. Створити по-справжньому професійну роботу.