uriev - Шість оповідань, uriev

У жовтні, коли сталися перші відключення, знайшла на горищі дачі гасовий світильник.

Згадала, як бабуся, мамина мама, запалювала два таких літніми вечорами – в селі частенько траплялися перебої зі світлом. Один вона ставила на високу підставку, ближче до стелі. Нічні метелики, величезні сірі перевертні, постійно сідали на стіну неподалік від тьмяного вогника. Другу, зазвичай, розташовувала посеред столу.

Таким чином вдавалося освітити цілу оселю. Що дозволяло їй, тоді шестирічній дівчинці, засиджуватися допізна. На відміну від матері, бабуся її завжди балувала, бабусю вона любила…

Олівці, гумка, точилка, нескінченні альбоми для малювання. Акварельні фарби. Мазюкай собі, поки сидячи не заснеш.   

«Вічно ті невчасні спогади!»

Знахідці дуже зраділа. Хоч залишилася лише одна лампа, другу знайти не вдалося – і то щастя. Звичайно, зараз можна купити щось схоже в будь-якому онлайн магазині. Але ж то річ сімейна, із власною історією. Своєрідна спадщина.

Обережно відмила закопчене скло, почистила металеві елементи. Докупила ґніт та спеціальне паливо.

По вечорах, коли гасять електрику, тепер запалює гасову лампу, відкриває картину, прикриту вдень тканиною, дивиться свіжим поглядом, оцінюючи зроблене в минулі дні. Обирає, за яку частину полотна візьметься сьогодні.

«Порожній простір промовляє: замалюй мене!»

Береться до роботи.  

Місто занурене в темряву. На вулиці, десь в далині, гудуть сирени, вибухають ракети, проте продовжує писати. Невірне освітлення додає загадковості, вносить теплі нотки, нагадує щось приємне з дитинства.

– Мені так подобається. 

– Ти ж знаєш, що напевне порушуєш тональну перспективу. Хоча, якщо ціль саме в цьому...

Ціль звісно не в цьому, але краще промовчати. З мамою сперечатися безперспективно.

Зрозумівши, що відповіді не буде, жінка намагається наполягти на своєму.

– Покажи вже мені малюнок. Так хочу подивитися.

Здається, у совкових людей розуміння особистих кордонів геть відсутнє. Кожен день одна й та сама історія. 

– Ні, мамо. Картина не готова! – почала різко, але швидко приборкала емоції. – Скільки треба повторювати? Не хочу показувати недороблене. Обов’язково подивишся, коли закінчу. Ти будеш першою, обіцяю.

«Може і єдиною.»

– Але якщо я помру раніше?

В грудях забурлило.

«Всі навколо наче показилися. Хочуть ще й мене до сказу довести!»

– От що ти патякаєш! – накинулася на матір, більше не стримуючись. – Навіщо взагалі таке казати? Звичайно доживеш!

«Взяла і придушила б власноруч! Не доживе вона…»

– Нехай. Проте я можу дати пораду. Ти ж знаєш… Поки не пізно.

– Знаю. Але не зараз, добре?

«Хочу все зробити самостійно. Хочу добитися чогось сама!»

– Я впевнена, картину ще можна виправити. Просто дозволь мені, донечко, хоча б одним оком…

– Ма-мо.

– Завжди така уперта. Що тобі коштує вислухати декілька дрібних порад?

– Мамо!

«Неначе глуха.»

Втім, словами жінку не переконати. Там міцна броня. Це не вона говорить – весь досвід важкого життя промовляє її устами.

– Лише наробиш зайвих помилок.

– На помилках вчаться.

Жінка трішки пожувала губами. Зайшла з іншого боку:

– А що твій хлопець?

«Боже милостивий, по всіх больових точках пішла!»

– Нічого, – відповіла, намагаючись говорити рівним тоном. – Все з ним добре.

– Не одружився там?

«Як їй це вдається? Наче колом в серце.»

Якби не знала маму все життя, мабуть у цей момент вся самовпевненість і посипалася б. Але не тільки у мами броня. У неї самої давним-давно вже утворилася власна броня – від мами.

– Звичайно ні, – відповіла спокійно. – Пише, що кохає. І, представ, дуже сумує.

– Ви хоч спілкуєтесь?

«Ох, мамо! За що ти мене так ненавидиш?»

Мабуть, провинилася самим фактом народження.

– Так, звісно спілкуємось! По-твоєму я тут жарти жартую? Постійно на зв’язку.

– Добре. Приїжджати не збирається?

– Ну, ти вже зовсім «як здрастє». Війна закінчиться, приїде. Куди він дінеться.

– Ох, коли вона ще скінчиться... Я точно не доживу.

Раптом посміхнулась, весь душевний тягар кудись зник – хворенька просто потребує уваги, от і водить хороводи.

Відклала пензля та палітру. Витерла руки об фартух. Підійшла до жінки. Присіла поряд, взяла її долоні в свої. Лагідно промовила:

– Матуся, дуже тебе прошу. Не кажи дурниць. Відновишся і ще рочків з двадцять проживеш, ти ж не така дряхла. 

– Тяжко мені щось. Лікарі обіцяли пів року на поправлення, а все ніяк. Така слабкість, знесиленість... Наче ось-ось і справжня неміч навалиться. Не дай Боже параліч розіб’є. Не хочу тебе собою обтяжувати. Я ж бачу – ти й без того страждаєш. От бабуся щасливо померла – осіла раптово посеред хати та все на тому. А я…

– Так! Слухай мене сюди. По-перше, викинь тих дурних лікарів з голови. Кожен організм відновлюється по своєму. Зиму треба якось дотерпіти. Весною, влітку – обов’язково подужчаєш. Сама побачиш.

«В твоєму віці деякі жінки ще романи крутять. Помирати вона зібралася!»

З вулиці слабко пролунав віддалений гудок.

– Ось і тривога закінчилась, – продовжила лагідно. – Підемо, покладу тебе спати. Де твій ліхтарик?

– Десь він тут, поряд...

– Вмикай його. Навіщо взагалі вимкнула?

– Сіла на нього. Вибач. Якось так вийшло.

Кружечок світла спалахнув на стіні.

– Хапайся за руку. Я тебе підтримаю. Міцно хапайся! Підіймайся тепер.

– Ох! Коли вже те світло налагодять...

– Мабуть, до кінця зими не налагодять. Як день стане довшим та потеплішає, може хіба тоді.

– Добре хоч опалення є.

На секунду зупинилася, відчула себе у замкнутому колі – кожен день одні й ті самі розмови.

– Справді добре, – отямившись, продовжила рух. – Хоч не померзнемо.