Ліна Діксон - Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон

-Нормально… Я з-зміг вибратися, шукав в-вихід… - він зробив паузу, озирнувшись, - в-вона має на меті нас повбивати. Всіх. В-вона сказала, що ми їй з-заважаємо…

По ньому було видно, що він багато пережив за останні години.

-Ти її бачив? – запитав Алан.

Даніель повільно кивнув, прошепотівши:

-Хто тут ще є окрім вас?

-Поліція та інші спецслужби, - тихо відповів Олівер, - ми мали…

Раптом він різко замовчав, насторожено прислухаючись. Ми також машинально почали вслухатися в тишу, не розуміючи, чому Олівер замовчав. Але наступної миті ми і самі зрозуміли. То були чиїсь кроки. Їх було важко розрізнити серед інших дрібних звуків, проте це точно була ходьба.

Ми миттю виставили зброю поперед себе, будучи готовими у будь-який момент стріляти. Наступної миті пролунав голосний постіл у наш бік. Я злякалася, проте, зрозумівши, що він не знайшов своєї цілі, трохи заспокоїлась.

Знову постріл, а потім з-за повороту, звідки раніше вийшов Даніель, з’явилося декілька міцних чоловіків зі зброєю і їхня очільниця. Белатриса нічого не сказала, хоча мене це спочатку, як автора, яка добре її знала, здивувало. Та потім я здогадалася, що вона, вірогідно, розповіла усю епопею особисто Даніелю.

Вони кинулись на нас. Ми усі одразу зціпилися з ними.

Хоча я самотужки не могла оборонятися проти одного міцного чоловіка, проте разом з Олівером та Аланом ми могли давати їм відсіч. Знову постріл… Один із нападників уже лежав без свідомості, а у іншого сочилася кров з ноги від мого пострілу. Він шкутильгав та незграбно намагався щось зробити, але уже не був великою загрозою для нас.

Цієї миті на допомогу прийшли й інші правоохоронці, що, схоже, були недалеко. Ще один постріл… Інший також впав, тихо застогнавши від болі. Все це тривало довго. Кожна мить була напруженою, кожний рух небезпечним… Проте цього разу все було по-іншому. Ми взяли зловмисників кількістю. Нас було більше, ніж них.

Наступної миті схопили і Белатрису. Вона опинилася без зброї та підтримки, працівники спецслужб просто вхопили її, починаючи затримувати.

На мить ми всі завмерли… Усі нападники були переможені. Ми з Аланом, що стояв поруч, перезирнулися, розуміючи, що це була наша перша перемога. Моє серце швидко билося, руки все ще тремтіли. Мій погляд швидко пробігся приміщенням.

Даніель, якому досталося ще й зараз, присів біля стіни, обережно витираючи кров з обличчя. Алан опинився біля нього, щось запитуючи та намагаючись чимось допомогти. Більшість правоохоронців займалися долею зловмисників.

Аж мій погляд зупинився на одній фігурі. Олівер. Він стояв біля однієї із стін, спершись у неї рукою, а іншою тримаючись за бік. Я відчула щось неладне. Раптом він, ніби відчувши, підійняв очі. Його обличчя було бліде, очі якісь затуманені… Знайшовши поглядом мене, він сумно посміхнувся, впавши на коліна. Аж зараз, коли його рука опустилася вниз, я побачила велику червону пляму на його одязі. Всередині все завмерло.

Я миттю кинулась до нього. Підбігши ближче, я опустилася поряд, підхопивши його голову собі на коліна та притримуючи його тіло. Я ридала, захлинаючись своїми сльозами. Він кривився від болю, хрипів, хапаючи ротом повітря. Його долоня, якою він тримався за рану, була вся в крові, як і одяг. У цей момент моє серце пронизили гострим, отруйним списом. Воно почало боліти, рватися на шматки, стікаючи бордовою, гарячою кров’ю.

Я дивилася на нього очима повними відчаю, не знаючи, що робити. У моєму погляді було стільки болю, неначе помирала я, а не він. Та навіть у такому передсмертному стані Олівер прохрипів:

-Кох-хаю… Тебе… Неймо… вірно к-кохаю… К-крас-суне…

Я зустрілася з ним поглядом. Його люблячі сірі очі… Ті самі. Я їх бачила востаннє. Він кволо, ледь помітно, тепло посміхнувся мені. Навіть у таку мить, помираючи у мене на руках, він намагався підтримати мене та захистити, якось допомогти та огорнути своїм теплом.

-Олівер, не помирай… Будь ласка, не залишай мене одну! Олівер! Ти чуєш мене?!

Та ці слова не долинали до нього. Із його грудей вирвався короткий подих. Останній… Повіки обважніли, стулившись назавжди. Його рука сповзла з рани, а тіло обважніло.

Я почала ридати ще голосніше. Олівер загинув. Його більше немає. Просто немає.

*Кілька днів після цього*

Я не знала точно, скільки днів минуло. Я їх не відчувала. Для мене це все були суцільні муки. Хоча навколо справи йшли дуже навіть добре. Зловмисників затримали, скоро мали відбуватися судові засідання… Проте я страждала. Олівер помер. Того ж дня його доставили до лікарні. Лікарі намагалися зробити все можливе… Але його серце зупинилось. Разом з моїм. Я не відчувала, ударів свого серця. Воно також завмерло.

Сьогодні його поховали. Коли я підходила до труни, аби востаннє побачити його, увесь мій світ розбився. Я ридала, дивлячись на його байдуже мертве обличчя. У будь-якій ситуації, побачивши мої сльози, він моментально б кинувся до мене, аби огорнути своїм теплом та любов’ю, заспокоїти мене та підтримати. Проте тепер я відчувала лише холод. Довкола та у своєму серці. Я залишилася одна. У мене більше не було нікого, заради кого я б могла жити у цьому світі.

Усе дійство уже давно завершилось. На свіжій могилі залишилося лише двоє людей. Я та Даніель. Я сиділа над самою пухкою, свіжою землею, поливаючи її своїми сльозами. Другий ж стояв трохи поосторонь.

А я неначе бачила його. Дивилася на могилу, а перед очима стояв мій коханий Олівер. Усміхнений, із розкритими обіймами. Я неначе відчувала його запах, чула його голос: «Знаєш… Ти була не такою, як всі. Я коли побачив тебе вперше, довго не міг перестати думати про тебе, таке враження ти на мене справила. Така харизма, манера спілкування, зовнішність… Та ти запаморочила мені голову). Я не знаю, приворожила? Зачаклувала?)»; «Настільки, що я по вуха закохався, як бачиш)»; «Хочу забрати тебе із цього сірого Лондону та подарувати трохи щастя»; «Пообіцяю. Все буде гаразд, і я ніколи і нізащо тебе не залишу». Ніколи… І нізащо… То чому я тепер сиділа на його могилі?!