Ліна Діксон - Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон

Я заплакала із новою силою, починаючи судомно схлипувати. Я обійняла себе руками, намагаючись якось розрадити саму себе, самій дати собі те тепло, яке мені завжди давав він… Та всередині залишався лише холод. Холод та пустота. І відчай. Нестерпний душевний біль більше не поміщався у моєму серці. Він виламував мені кістки, розривав шкіру. Я підсвідомо намагалася знайти його десь поряд, впіймати його погляд… Але це було неможливо. Просто неможливо.

Даніель ж стояв взагалі, як мені то здавалося ззовні, беземоційно. Його погляд був направлений кудись в бік, очі були пустими. Мені це не давало спокою, змушувало нервуватися. Як? Невже він нічого не відчував? Йому було байдуже? Адже він також втратив тільки що близьку людину?

-Й-як?.. – тихо протягнула я.

Даніель не зрозумів, що це адресовано йому. Він навіть не звернув уваги. Та я повторила:

-Як ти залишаєшся таким спокійним?! Невже тобі байдуже?!

Аж зараз Даніель зреагував. Він різко метнув свій погляд на мене. Моє обличчя було заплакане, червоне, очі запухлі.

-Чому ти дозволяєш робити собі такі висновки? – коротко промовив він.

-Т-ти за увесь цей час не в-вираз-зив жодної емоції… Але він був для тебе також близькою людиною!

-Якщо я мовчу та не захлинаюся сльозами, це не означає, що мені байдуже, Тейлор. Ти не можеш пролізти мене наскрізь.

-Але як?! Як у тебе виходить стримуватись?! Як ти контролюєш себе та миришся із цим усім?!

Він дивився на мене. Розумів, що я зараз відчуваю. Даніель підійшов ближче, присівши поруч. Нам обом зараз потрібно було одне й те ж саме. Підтримка та взаєморозуміння.

-Не думай, що я зачерствілий сухар. У мене також є почуття. І мені теж важко змиритись. Просто варто навчитися не показувати свої емоції на людях, от і все.

-Як?! Як цього навчитися? Коли я буквально втратила все?! Увесь свій світ… Мені більше немає заради чого ж-жити…

-Я багато пережив. І знаю, що ще неодноразово зустріну втрати у житті. Навчився. Ти ніколи не знаєш, що тебе чекає на твоєму шляху. Ти можеш бути безкінечно добрим та правильним, а в результаті отримуватимеш втрати та біль. А можеш поводити себе як нелюд, а бути здоровим, щасливим… І ти іноді буває не розумієш, чому, як так, для чого і так далі… Цей світ часто буває несправедливим, навіть не просто часто, це відбувається здебільшого. Потрібно звикати до цього. Доля жорстока, Кетрін.

Із цими словами він підвівся та пішов, залишивши мене одну.

А у моїй свідомості повторювалися його слова: «Доля жорстока». Це ж я була тією самою долею! Я породила антагоністку, цю жорстокість, горе та сльози…

У моїй свідомості постали мої ж повні захвату слова: «Далі Белатриса має викрасти Кетрін. І я так собі роздумала… Олівер та Алан, напевно загинуть…»

Я щоразу писала таку долю для своїх героїв. Писала з захопленням від емоцій та моралей, писала з захопленням від яскравості сюжету… Малювала картину, творила інший світ, трагічний, не трагічний, головне – яскравий та емоційний, не зважаючи на долі людей, яких я створювала.

А опинившись тут, у чужій шкурі, відчувши усе на собі і захоплення не було. Був лише біль. І горе. І мій тихий, жалісливий плач.

Доля жорстока… Я жорстока…

Кінець