Ліна Діксон - Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон

Я боялася, що моя попередня обізнаність призведе до ще більш плачевних наслідків. Якби я пішла до моргу, і викрали мене, я б точно знала, чим це завершиться і на що мені налаштовуватись. А тепер я була у невідомості. Все могло, звичайно, обернутися і в кращий бік, проте мені підказувало передчуття, що все не буде так позитивно.

Усі ці роздуми по колу витали навколо мого розуму, щоразу змушуючи тіло здригатися від уявлення того, що взагалі може чекати на нас усіх у найближчі години.

Через деякий час правоохоронцям вдалося встановити точне місцезнаходження Даніеля. Нам було дано всього декілька хвилин на збори та підготовку, а далі ми мали вирушати на… Його порятунок. Ми і ще декілька правоохоронців з нами.

Було важко описати те, що я відчувала. Проте переважно це був страх. Так, серед букету моїх почуттів і була деяка рішучість, і можливо, злість, хвилювання за свого колегу та бажання допомогти йому. Але порівняно із тією тривогою, це був мізер.

Ми вже мали сідати по автомобілях. Я уже було мала виходити в коридор, як тут мене гукнув Олівер. Я настільки була захоплена виром своїх тривожних почуттів та мимовільних, песимістичних думок, що й забула, що ми були у одному приміщенні. Почувши його голос, я озирнулася, пів секунди шукаючи поглядом його постать.

Пересікшись зі мною поглядом, хлопець підійшов ближче, м’яко обійнявши мене. Я не очікувала, що у такій ситуації він знайде час для цього. Це мене неймовірно розчулило та ледь не довело до сліз. Я відчула його фізичне і моральне тепло, що починало мило пестити мене. Я обійняла його у відповідь, міцно притиснувшись йому до грудей.

Олівер бачив, як я хвилювалася. Можливо, й підозрював щось, адже я сьогодні доволі незвично себе поводила, проте зараз не був час для цього. Він розумів, що мені також потрібна підтримка. І хто, як не він, мені її подарує? Олівер м’яко поцілував мене, тихо промовивши:

-Усе буде добре. Я обіцяю.

Я підійняла очі: ми зустрілися поглядами. Його очі були наповнені безмежною любов’ю, хоча разом із цим там і були такі ж переживання, які охоплювали і мене, та й всіх інших. Я ж дивилася на нього гірко і дещо боязко. Так, саме боязко. Наче… Я не знаю, бачила його востаннє? Він, помітивши моє сум’яття, перепитав:

-Ти мені віриш?

-Тобі – вірю, - можливо, трохи невпевнено відповіла я.

Олівер сумно посміхнувся, погладивши пальцями мене по щоці. Він залишив ще один поцілунок на моїй щоці, промовивши:

-У нас обмаль часу. Потрібно йти.  

Дорога до місця відбувалася практично мовчки. Ми лишень обговорили між собою приблизний план наших дій. Напруга навколо відчувалася кожною частинкою тіла, кожною клітиною, кожним живим місцем. Вона пронизувала тіло, змушуючи його постійно знаходитися у неспокійному стані; добиралася аж до свідомості.

Я ж намагалася заспокоїти себе та налаштувати на належний лад. Останнім часом я ніби і навчилася володіти своїми емоціями та брати усе під контроль. Проте зараз це було зробити, чомусь, особливо важко. Я старалася зосередитись над планом дій, який ми склали, глибоко дихати, аби привести всі системи тіла в порядок. Та це виходило через раз.

Ми мали поділитися на групи по двоє чоловік. Алан та Домінік, я та Олівер і так само по двоє правоохоронці, що були з нами. Ми мали дослідити будівлю та мали приблизно дізнатися, які тут є ходи, де і скільки тут є зловмисників та де знаходиться Даніель. План, який склали хлопці, був таким ж, який я його писала, коли викраденою мала опинитися Кетрін. Хоч це мене тішило, адже я напевне знала, що робити.

Ми тихо, проте впевнено просувалися будівлею. Це була якась закинута недобудова, чи щось таке. Тривога та страх, щоправда, трохи відступили, проте деякий неспокій все одно був присутній. Але я принаймні могла зосередитись на своїх діях та тому, що відбувалося навколо.

За увесь цей час ми нікого не зустріли. Мене це одночасно і тішило, і лякало.

Та в якийсь момент раптом почулося якесь шарудіння. Ми з Олівером в мить завмерли, розуміючи, що це не був хтось із нас. Ми перелякано перезирнулися. Звук повторився. Ми в мить обернулися туди, звідки він долинав. Олівер ступив крок вперед, заховавши мене за собою та направивши зброю вперед.

Але наступної миті з-за повороту показався такий ж спантеличений та переляканий Алан, також із висунутим пістолетом. Впізнавши його, Олівер полегшено, але водночас роздратовано опустив зброю, та, дочекавшись, поки Алан, що уже також впізнав нас, підійде на достатню відстань, прошепотів:

-Ти що, знущаєшся?! А якби я вистрілив?

-Я трохи відстав від Домініка, - також пошепки почав пояснювати Алан, - але ми уже, напевно, обійшли майже усе це крило. Тут нікого і нічого немає. Значить усі вони там, - кивнувши у протилежний бік, говорив він, - там і Даніель, напевно.

-Значить нам потрібно направлятися туди, - мовив Олівер, - якщо вони усі зосередилися там… Наша допомога є необхідною…

Ми почали пробиратися далі. Йшли тихо, проте чітко, зібрано та без затримок. Через деякий час ми, схоже з її планування, були вже десь у іншому крилі цієї будівлі.

Кожен шурхіт змушував серце завмирати, а тіло вклякати. Як і наступний. Олівер та Алан уже машинально виставили зброю, обернувшись назад. Я була готова до будь-чого. Ми уже були налаштувалися на якийсь напад, чи ще щось, але постать, що з’явилася за кілька метрів перед нами, завмерла, підійнявши руки дороги. Спочатку ми всі спантеличились, а потім Олівер тихо протягнув:

-Даніель…

Я придивилась. Так, це точно був він! Хлопці почали повільно опускати зброю. Він тихо, шкутильгаючи, підійшов до нас. У нього була розсічена губа та чоло, в оці, навколо якого був синець, луснула судина. Не можна було сказати, що він виглядав дуже наляканим, проте переполошеним точно.

-Як ти? – тихо, проте дещо полегшено запитав Олівер.

Даніель, судомно, глибоко дихаючи, проковтнув слину, відповівши: