Марина Гриміч - Фріда

Час збігав, і мені здавалося, що кінця-краю цій грі ніколи не буде. Удача переходила то на один бік, то на другий, проте першість тримав Збігнєв. Коротун почав нервово йорзати на своїй табуретці, а його охорона — кидати погляди-блискавки то на Збігнєва, то на мене.

Складалося враження, що ми в цій печері під землею сидимо цілу вічність і більше ніколи не побачимо білого світу, що тут нас і поховають живцем.

Коли закінчилася та божевільна гра, я думав, що геть здурів — чи то низьке склепіння на мене так тиснуло, чи сама обстановка: напівголі мужики з татуюванням, сморід поту й махорки, і в центрі — Збігнєв з купою грошей, годинників і лахміття, яке по черзі знімали з себе гравці.

У печері нависла загрозлива тиша, і тільки від злого зимового вітру нагорі рипіла якась іржава металева споруда.

Я сказав собі: оце вже точно кінець! Я не мав поняття, скільки часу ми перебували в шахті — годину, дві, п'ять, добу? Їсти й пити не хотілося. Тіло наче вмерло. Воно вже нічого не відчувало. Здавалося, я помер. Від мене лишилася тінь.

Але, як виявилося, Збігнєв так не думав. Він весело жартував, спльовував, чухав потилицю.

Раптом коротун підвівся зі своєї табуретки так, що та аж перекинулася й покотилася по печері, й визвірився:

— Ну, ти, блядь! Намахлювал, суко?

Його оточили чотири гевали, готові за знаком ватажка нас розірвати на шматки. Я мало не зомлів. Проте краєм ока оцінив ситуацію і збагнув, що, здається, серед гравців були ті, які в глибині душі бажали коротунові поразки. Принаймні ті четверо, з якими Збігнєв починав гру.

Тому коротун, вочевидь, зрозумівши розклад, не поліз на рожен одразу і ледь помітним жестом стримав запал своїх охоронців.

У мене відлягло, проте лише на мить, бо наступної я побачив, як засмикалася права повіка Збігнєва. Кров ударила мені в голову, я прокинувся, ожив, як на війні Віч-на-віч з танком, стиснувся в пружину, готовий до бою.

Збігнєв і далі посміхався. Але це був не той безтурботний сміх, як раніше. Він сміявся і водночас смикався.

— Ну що, хлопці, продули? — виклично заявив він, як на мене, аж надто нахабно.

„Що ти робиш, дурню? — подумав я. — Ти ж граєшся з вогнем! Зараз вони нас приріжуть!“

Головою я розумів, що живими нам звідси не вийти, хоч бажання вижити кричало — шукай вихід!

Урки вороже глипали на Збігнєва і перезиралися поміж собою.

Витримавши довгу паузу, від якої мені стало шалено моторошно, Збігнєв нарешті сказав уже діловим тоном:

— Давайте домовлятися!

На нього дивилися п'ять пар похмурих бандитських очей.

— Я Віддаю вам свій виграш. За умови… — Збігнєв знову зробив паузу —…якщо ви мені знайдете ось цього хлопця! — Він вийняв з кишені фотокартку Михайла.

— До Донбасу його звали Міша. Міша Хомич.

Гицелі перезирнулися. Коротун підійшов до Збігнєва, і вони вдарили по руках.

Коли ми вибралися нагору, світило яскраве пекуче сонце. Як з'ясувалося згодом, ми пробули під землею майже добу.

Я ще ніколи не почувався таким щасливим від усвідомлення того, що живий.

Нас поклали спати в одному з місцевих жахливих бараків, а рівно за добу привели змученого, хворого, аж чорного, чоловіка, який виявився братом моєї дружини…

Коли ми їхали додому, я дивився на Збігнєва: його очі були криваво-червоні, в них луснули судини; під очима набрякли мішки, а праву кисть спазмувало. Він нерухомо сидів на нижній полиці, утупившись кривавими очима в гнітючий териконовий пейзаж, що пропливав за вікном, і гладив лівою рукою спазмовану праву. Це вже не був чоловік років двадцяти п'яти-двадцяти восьми. Переді мною сидів хворий дід. Про що він думав? Я так і не наважився в нього спитати…

…Ірина-Фріда відклала щоденник Федора Соболєва і знову надовго замислилася.