Марина Гриміч - Фріда

сні не снилося. Але оскільки я вже вклепався в цю історію, треба гідно з неї вийти. Я походжав печерою, імітуючи ходу врозвалочку, а сам думав, як звідси вибиратися, якщо пощастить? Може, нас тут і поховають живцем?

Двоє новоприбулих гицлів сіли за стіл і розпечатали нову колоду карт, яку принесли з собою. Збігнєв узяв її в руки і блискавичним порухом пальців промацав кожну карту, розгорнувши їх віялом і профільтрувавши на предмет шулерських позначок, вочевидь, наколок, нерівностей.

Певно, карти були „чистими“, бо Збігнєв почав їх тасувати. Це був не просто цирковий спектакль, це була віртуозна маніпуляція, так званий львівський розклад, коли карти тасуються колом. Про це вже згодом, по дорозі назад, розказав мені Збігнєв.

Побачивши цей фокус, один із гевалів моргнув хлопцеві, що був на побігеньках, і той знову зірвався на рівні й кинувся до платформи.

Я про всяк випадок оглянув здорованів, які крутили ручку: чи злякаються вони, якщо на них направити зброю? Чи вони з тих, хто своїх господарів боїться більше, ніж зброї? Жодного висновку так і не дійшов. Гевали були незворушні, немов кам'яні брили. Може, навіть глухонімі.

Тим часом Збігнєв раз у раз згрібав виграні гроші до себе, і гравці за столом вочевидь почали нервуватися. Приблизно за годину до шахти спустився ще один чоловік — маленький і на перший погляд, нічим не примітний, але з двома супровідниками. Чоловік оглянув з ніг до голови спершу мене, потім — Збігнєва, став у тіні й почав уважно спостерігати за грою.

Лише десь години за три він і сам сів за стіл. Я зрозумів, що це — головний гравець.

Мене почало потихеньку тіпати, було страшенно душно, а ситуація загострювалася. Збігнєв жартував, зригував, спльовував, курив, знову жартував, не припиняючи гри. З приходом коротуна ставки різко підскочили.

Першу гру Збігнєв коротунові програв. Я запідозрив, що він піддався. Проте напевне нічого не знав. Програв він і другу гру, і третю, залишившись з невеличкою купкою грошей. Після четвертої він знизив ставку, відповідно до грошей, що в нього лишилися, і виграв. Виграв Збігнєв і наступну гру, і ще одну…

Я бачив, що він виграє, причому шалено, і відчував, що над ним, а точніше, над нами, нависає чорна хмара.

Навіть на фронті я не боявся так, як тут. Бути замордованим у розквіті молодості якимись урками або заживо похованим під землею — така перспектива мене геть не тішила. Не знаю, що собі думав Збігнєв, але, здавалося, йому було все по цимбалах.

Коротун раптом підхопився і несамовито заревів:

— Сволото, ти махлюєш!

Збігнєв зблід, проте усміхнувся, щоправда, досить силувано.

— З чого ти взяв?

— Сімка пік уже була! Я точно пам’ятаю!

Ще двоє перезирнулися і кивнули головами:

— Так, була!

Збігнєв скривився і сказав:

— Перевіряйте відбій!

Хлопці поперевертали карти сорочкою донизу і втупилися в них.

„Зараз уб’ють!“ — думав я, втупившись у пікову сімку, яка випала з відбою.

Тоді глянув на Збігнєва і побачив, що той дивився на своїх суперників тим самим скляним поглядом, що й у поїзді, коли концентрувався на одній точці.

Тим часом його супротивники несамовито рилися у відбої, а сімка пік лежала перед ними на видному місці. Вони її просто не бачили!

До столу на підмогу підійшли гицелі, які вартували мене. Вони теж нічого не помітили. Я не вірив власним очам! Серце мало не вискакувало з грудей.

— Ну гаразд, граймо далі! — зрештою миролюбно сказав коротун, сівши на місце, і гра почалася знову.

Я ніяк не міг оговтатися. То он воно що — він їх просто загіпнотизував!

Моя сорочка прилипла до спини. Я почувався виснаженим.