Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

сумним. Але, не був би він Бонком, якби перш за все — не попер на співрозмовницю буром:

— Ти у своїй багадєльнє скільки на місяць заробляєш?

— Попросила б. Не в «багадєльнє», в одному з найкращих видавництв. І взагалі…

— ... Та я ж не обіжаю, я найняти хочу. Так, щоб тобі не в падлу було, щоб справедливо, то давай помножимо цифру, на три, чи так, на п'ять?

— А хоч на десять. Я не дівчинка за викликом. Щоб бозна-що й бозна для кого робити, хоч і за грубі гроші.

— А й дійсно, бозна-що… Бог його знає, що робити. За гроші, значить, нє. А за сльози мої? Хоч вислухай, бо я вже сам не годен нічого придумати…

Колись — 1. Бончук і Ася

Вони потоваришували наприкінці 80-х. Бонк, звичайно ж, вже трохи розкрутився, й важив в оборудках більше, ніж бізнесмен-початківець Валерій Петрук.

Мали спільну справу. Для Бончука не головну, проте, теж прибуткову. Торгували імпортними холодильниками, Бонк мешкав у Києві, молодший колега вів справи у Львові.

— Він, знаєш, таки правильним пацаном був. Пам'ятаєш, як тоді з доларами? Ніяких обмінних пунктів, ну, а на вокзалі жучки паслися, у них зелені можна купити. І ось, я у Львові був, погналися ми з Валєркою туди, на вокзал. Він — до валютників, я його там лишив, а сам до каси, по квиток. Повертаюсь — він усміхається, й спокійно так мені: мовляв, шкода, ти не бачив картину маслом, як за півхвилини на дев'яносто баксів бідніють… Що за стиць-пиздиць? А просто, показали сотку, потім пачку зламали, є така штука, руками, і в лапі у Валєрки — десятка, а ці казли уже здриснули. Так я до чого? Він на бабки влетів, тіко що, а не кіпішує, за голову не хапається. З таких люди бувають, це точняк.

Можна сказати, були вони друзями. І Петрук покликав Бончука у хрещені, коли народилась мала.

Шлюб Валерія був таким-сяким. За виразом Бонка, «взяли на пузо» (Соломія скривилася на вираз). Новоспечений бізнесмен змайстрував дитинча сімнадцятирічній учениці медичного училища. Що ж, одружився.

— Прикинь, мене пройняло. Це я ж і ім'я придумав, царське. Анастасія… Ти кіно дивилась, «Крьосний отец»?

— Книгу читала.

— Так там — яким мужиком крьосний був! А тут, через Валерку, і я крьосний!

На день народження й на Різдво Бончук надсилав чи передавав малій Асі ніштякові, за його виразом, дарунки. І потім, коли й дійсно такий-сякий шлюб Петрука розпався, а сталось це через п'ять років після народження дівчинки — він хрещеницю бачив щонайменше два рази на рік. Валерій перебрався у Київ, й привозив дочку на тиждень-другий на початку літа й на зимову ялинку.

Він загинув по-дурному. У перший сніг їхав автівкою до когось там на село, машина пішла юзом. Й усе. Знайшли машину в кюветі, всі чотири колеса догори. Автівка ніби й не сильно розбита, але ж голова у водія розбита конкретно, у скроню — і амінь.

Асі тоді було десять років. Відтоді Бончук не бачив хрещеницю. Щоправда, переводив якусь копійчину на рахунок її бабці («з тої Валєркіної, Таньки, така мама, як з гівна пуля, нічого, там хоч бабка конкретна до малої була»).

Школяркою Ася надсилала дяді Толіку поштівки на свята. Студенткою — замовкла. Потім намалювалася, по e-mail, чомусь з Польщі, з Кракова. Ага, якийсь старий родич її туди забрав. Ася ніби хвалилася («смішна, прикинь?»), ким вона є тепер. А ким? Не так, щоб зрозуміло.

Хоча, що казати, у Київ, кілька місяців тому, приїхала багачкою. З несподіваним спадком. З манерами — зупинилась у готелі, по Інтернету знайшла якусь там агенцію продажу нерухомості, бігом придбала будинок, хоч невеличкий, але ж на Осокорках.

— Я опупів. Хіба так дєла дєлают? Витряс з неї, що не всі бабки просрала. Добре, хоч те, що залишилось, у банк поклала, у той, що я порадив. Але ж діла ніякого не має, проценти проїдає, в рахунок залазить… Та слухай сюди, мені ж не бабок її треба, а, ну, не знаю, що, вона то дзвонить й плаче, а то просто посилає мене, мовляв, щоб не ліз в її справи…

— Анатолію, я не вмію наставляти на шлях істинний багатих дівчат. Бідних також.

— Живе там з якимось мутним пацаном…

— Ну, що ж робити. Не з вами ж їй жити, правда?

Бонк замовк, Бонк раптом став буряковим.

— Ти, ето… Ти фігні не думай. Дочка вона мені! Хоч не рідна, та єдінствєнная.

Соломія поволі тягнула вже другу каву. Дивувалась. Брутальний, «канкрєтний» Бончук був якимось іншим. Розгубленим. Людяним.

І покликав він її аж ніяк не за тим, аби виховувала певну розпсячену неслухняну дівулю. Він розповідає про небезпеку. Невловиму, незрозумілу небезпеку, що, на думку хрещеного, просто ходить за «його малою».

Занадто довірливою Лобода не була. Тим паче — до жука Бонка. Вчорашнім дзвінком він вигулькнув у її житті цілком несподівано, вона його вже й забула. Та то таке — знадобилось йому щось, ось і вигулькнув.

Але чи не так само несподівано вигулькнула в Бойковому житті його, уже доросла, хрещениця? І він її геть не забув? І болить йому за якісь незрозумілі справи дівчини, яку давно не бачив?

Соломія кидала запитання, намагаючись робити це обережно, але так, щоб второпати суть. Бонк натужно шукав відповіді. Йому так — усе здається очевидним. Канкретним!

Чи не єдине у стрьомному житті дитя, яке лежало на його руках у рожевому конвертику. Та й не забував він про неї, слав же старій на неї, Валеріїну сирітку, бабки! Якби не приїхала б Ася в Київ, може, б і не розшукував, щоб глянути, яке воно виросло. Але ж приїхала. Що ж тепер, хай буде їй хреново, а він і не почухається?

Перше фото було на папері. З нього на Лободу дивилося дитя років трьох-чотирьох. Світле, з по-справжньому білим кучерявим волоссям. Вдягнуте у сонячно-жовте платтячко, і це личило, хоча Соломія чи то вірно, чи то помилково, завжди вважала, що колір цей личить, радше, темноволосим, смаглявим.

Другу фотку Бонк увімкнув на гаджеті. У дівчини, що сиділа на якійсь терасі з високим бокалом тонкого скла, була гарна рука. Обличчя? Цікаве. Великі очі (без усміху), дуже правильні риси.

— Красива хрещениця…

— Знаєш, якось не вкурюю. Ніби й так, але якась лєдишка, халодна, чи як? Не така, як бізнес-баби, що у холод граються, а… Справді, якась така, розумієш?

— Млява?

— Во-во.

Лобода ще раз придивилась