Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

до фотографії. Не тої, солодко-дитячої, — до дорослої. Згадала: колись, на початках, у першій редакції, де працювала, була чимось подібна дівчина.

Обличчя — зі старої картини. Маленькі, не вузькі, а саме маленькі, вуста. У давнину саме такі вважались еталоном краси.

Нині, коли з усіх реклам волають здоровенні роти… Коли сексуальними вважаються накачані силіконом губи… Ротик-квіточка — у прольоті.

Хоча, чи варто аж так пов'язувати саме цю деталь обличчя з характером? Та, колишня редакційна знайома, й справді була млявою. У товаристві непопулярною. Ага, беззахисною. А ця, Бонкова, Ася? Скоробагатько, що розкидається грішми. Жертва, на яку чатує небезпека? Небезпека. У чиїй особі? Й чи правда це взагалі?..

Тут і зараз — 2

За дверима кімнати, де Соломія та Заєць втупилися в оголошення про наймання домашніх працівників, — виразно й голосно нявкнуло — раз, другий, третій.

— Кицю-Грицю, Грицю-кицю! Сашо… Пусти звіра. Коли ж ти, нарешті, випиляєш у моїх дверях котову хвіртку, обіцяв же ж?

Заєць відчинив, і рудий Грицько неквапом поніс свого вертикального хвоста до господині.

— І все ж таки, не розумію я тебе до кінця. Не вірю Бойкові. Дика ідея — влаштувати тебе прислугою туди, щоб розкусила, хто посягає на життя його прибраної доні. А якщо якраз він? Через грошики?

— Дурня. Він міг би взагалі не згадувати про мене, не звертатися. Робив би, що хоче, і ми б про це ніколи не довідалися. Інше дивно. Чому згадав саме про мене? Яка я йому міс Марпл?

Бончук нині, під час зустрічі, відповідав на це, цілком передбачуване запитання плутано й багатослівно.

А що, мовляв, йому робити? До кого мав би звернутися про допомогу?

У новопридбаному будинку на Осокорках, у його околицях коїлося дивне. Ні, звичайно ж, не в усьому затишному мікрорайоні над Дніпром. Навіть не в усьому його найбільш ласому шматочку, де в садках розкошували приватні котеджі, менші й більші. Коїлося — навколо Асі.

Колись — 2. Ася

Вона мешкала тут заледве місяць, коли вперше — сталось. Ага, якраз наступного дня до неї збирався перебратися Ромко.

Отже, у будинку й на подвір'ї не було нікого, крім дівчини. І що з цього? Навколо ж нічого небезпечного. Надвечір'я, це так, але у найсвітліші місяці року воно приязне. На маленькій вуличці, якійсь там по рахунку Садовій (у котеджних Осокорках сила-силенна саме Садових вулиць, під номерами) — нікого. Зліва, через паркан — будинок лише зводять, та наразі там пустка і тиша, будівельників немає.

Гуп! Ася вибігла на свою невеличку терасу. І побачила: на білому садовому пластиковому кріслі… Звідки взялося, з неба? Лежить на сидінні розколота від удару цеглина. Огидна цеглина.

Не з неба, звичайно, не з неба, з-за паркана. Бо саме звідтам раптом долинув гострий розбійницький свист. Усе це виглядало б на дитячі злі пустощі. Якби… Якби за свистом… Що це? Моторошне виття, не псяче, ні, та й пса там немає! Людське? Точніше, нелюдське.

Друга цеглина не розкололася. Вона впала точнісінько туди, де стояла б Ася, якщо наважилася б вона спуститися сходами з тераси.

Звичайно, що не наважилася. Дивно, але усе здавалось їй страшнішим саме від того, що коїлося за світла, не в темряві.

Дівчина кинулася назад, зачинила двері. І почула, як клацнув інший замок, за її спиною. Від так званих парадних дверей.

Хтось захлопнув його. Вийшовши, чи… ввійшовши? Ася заклякла. Так і простояла, не обертаючись, щонайменше — кілька хвилин. Їй здавалося, що плакала, але коли нарешті змогла піднести руку до очей, сліз не знайшла. Тільки губи сіпалися, коли вона нащось опустилась на підлогу. Сидячи — нарешті, подивилась через плече. За спиною — нікого. Схопилась на рівні ноги, кинулася сходами нагору.

Вікно одної горішньої кімнати виходило на сусідську будову. І з нього вона побачила, як через паркан з будівельних щитів управно перестрибує на вулицю худорлявий підліток.

Ой… Можна перевести дух? Цеглою кидався звичайний малолітній розбишака? І щодо тих, других дверей, хуліган ніяк не міг одночасно гратися ними. Клацання просто причулося, з переляку?

Дух і справді можна було б перевести, якби хлопчина не розвернувся до вікна. На мить. Якої вистачило, аби побачити геть не хлоп'яче, потворне, поморщене, зеленкувате нерухоме обличчя.

Вона не розповіла тоді Ромкові. Авжеж, у цьому домі Романові має бути добре. Його сюди має тягнути. Тут… Тут добре. І буде добре завжди.

Розігрівалося молоде літо. За два кроки від тутешньої оази розжарювався асфальт і тротуарні плитки. Грілися, та не танули, височіли, багатоповерхівки.

Ася з Ромком якось вирішили на найближчий пляж.

Плавати вона не вміла. Й узагалі до води ставилася з пересторогою. Проте в Ромка був розкішний яскравий матрац, надувний. Роман, того дня веселий та ніжний, жартуючи, відбуксирував її на глибину, «крейсером на ім'я „Анастасія“». Плюскався поруч, перевернувся на спину, полежав на воді, розкинувши руки й ноги (гарний, сміливий). Наказав засмагати. Поплив до берега — вирушив по кока-колу.

Ася засмагала. Поки з подивом не відчула спиною мокре. Матрац ставав ганчіркою! Він просто відділився від тіла. Вона й не пам'ятає, чи спромоглася перевернутися на живіт, чи бодай била по воді руками й ногами. Не пам'ятає! Бо тупо тонула. З відкритими очима. Перед ними раптом з'явився не схожий на повітря, чужий, цупкий, зеленкуватий простір. А вода, коли вона зненацька потрапляє у ніс та рот, схожа на удар кулаком, спричиняє гострий біль…

Ро-о-мко!

Раптово запекло у шкіру голови. Здалося, хтось з усіх сил дере її за волосся.

Так і було. Спортивна дужа тітка, у чорному закритому купальнику, потім, на березі, лаючись пошепки, ніяк не могла відліпити від своїх мокрих пальців павутиння висмикнутих волосин. Саме за гриву вона примудрилася вхопити цю дурепу-матрацницю, притягти до берега. Тітка кричала до Романа, що це ідіотизм — лишати на воді недолугу колоду, яка годна лише на те, щоб піти на дно.

Ася, виблювавши воду, не могла підвестись, і бачила лише холодно спітнілий пластиковий бік кинутої пляшки кока-коли, до якого вже прилип пісок. І ноги Ромка, смагляві, крізь світлі ремінці босоніжок. Одна нога нервово притоптувала. Ромко й собі кричав до тітки:

— На хрена? На хрена ви тягли ще й той здохлий матрац? Кинули б — могли б рятувати вправніше, обіруч! На хрена?

Він допоміг Асі піднятися, обхопив попід пахви, довів до їхнього місця. Гепнувся на картатий плед. Стукнув себе кулаком у лоба. Говорив про те, що не може вибачити собі. Якогось чорта, переконавшись,