Андрій Котовський - Потопельник у рожевих рукавичках

лягла, ніби й заснула відразу ж. Не став тебе смикати. А ось тепер ти поясни, що сталось у нас тут?

Дівчині не було що сказати. І вона, чи-то збрехала, чи то майнув якийсь спогад, проте, бовкнула: «захотілось пити…»

— Хай так. Мені сьогодні — на співбесіду. Я пішов, пока-пока!

Роман вправно переступив через провалля на сходах. Збіг донизу. Взуваючись, обернувся, й м'яко кинув:

— Чуєш… Не пий більше, ніж один джин-тонік. Домовились?

— Ромко! Та я ж ніколи, в такий час, та й взагалі, про що ти?..

— Не знаю. Згадав, як твоя Таня тоді в Кракові зі сходів літала. Добре, бувай! Ага, якщо ти й справді сильно вдарилася й думаєш, що варто до лікаря, задзвониш мені…

Асю нудило від вигляду знівечених сходів. Тим не менш, спускатися довелося, самій (і добре, що самій, ніхто не бачить, як вчепилася вона одною рукою у перила, а другою мацає протилежну стінку). Довелося, хоча б через те, що знеболюючі пігулки були в кухонній шафці.

Два кетанови, запиті водою просто з крану, подіяли хвилин через двадцять. Вона примусила себе повернутись у закапелок до сходів. Виглядає, ніби двох сходинок не було взагалі ніколи. Уламки не валялися на підлозі.

«Ромко прибрав. Аби мене не хвилювати. Господи, хай усе так і минеться! Але ж… Я не збрехала, я й дійсно пригадую, пити захотілося, мінералки з собою нагору я не брала, пішла по неї, і… І більше нічого не пам'ятаю. До моменту, коли прокинулася. Так не буває. Або ж, буває, якщо сомнамбулізм… Кошмар. Не треба лікарів!»

Дівчина обережно опустилася на чорний шкіряний диванчик у холі. Натиснула кнопку в мобільному. Вона телефонувала не до Романа.

* * *

Рудий Гриць занявкав, лишень тільки Сашко Заєць повернув ключа у замку квартири на Позняках. Юний котисько кожного разу вітав господарів, коли ті поверталися, хоч Соломія, хоч хлопець. Не просто вітав — припрошував до діалогу. Заєць і справді різко нявкнув у відповідь. Скинув кросівки, зазирнув у прочинені двері більшої кімнати, де Лобода звично зависала за компом.

— Ку-ку! Я сьогодні раніше. А ти чого ж у хаті? Казала ж, що на шосту з кимось у видавництві маєш зустрітись?

— А ми — ще зранку. Я віднині у відпустці, Зайцю.

— Ти ж не збиралася! Що, так-таки раптом вирішила кудись рвонути?

— Та ні. Відпустка у мене така собі, неформатна. Робоча. Я вчора тобі не казала, мені подзвонив Бонк, ну, той, Анатолій Бончук, той, що твою Ляболиху по морді тоді приклав, пам'ятаєш? Нині ми зустрілися, й…

— Ні фіга не вкурюю… Ти береш відпустку, щоб на Ляболиху пахати? Ти що, Солю?

Історія, яка сталася п'ять, ні, вже майже шість років тому, яка й звела літредакторку Соломію Лободу та молодшого на п'ятнадцять років веб-дизайнера Зайця під одним дахом, не забулась.

Вони тоді працювали у глянці під назвою «Grot», де шеф-редакторкою і власницею була Ірен Ляболь. Пані офранцузилася через заміжжя з підстаркуватим бізнесменом з Бретані, якого й обдерла при розлученні що на прізвище, що на гроші. Та це — суто її справа.

А ось те, що Ляболиха намагалася брутально затягти в ліжко юного Зайчиська, коли ж не вдалося, підвела хлопця під кримінал — стало справою Лободи, котра не зносила нахабної несправедливості.

Соломії вдалося виплутати пацана. І набути собі когось на зразок молодшого брата. З яким відтоді й ділить спільний дах. І вміст холодильника, й пригоди, й… Словом, майже усе. Крім, хіба що, ковдри.

— Чуєш, Зайцю, як тобі, вийде з мене покоївка? Або куховарка? Давай оголошення з вимогами разом переглянемо, чого там нинішні пани від служниць вимагають…

— Що?! Соломіє, не розумію таки, про що йдеться. Ти взяла відпустку, аби стати покоївкою в Бонка? Що за діла, нарешті?

— Не в Бонка. Паняй на кухню, зжери щось. А з кавою — сюди давай, до мене. Гей, Сашо! Чаю мені запар, тамтого, зеленого… Велике горня. Я тобі усе розповім.

Анатолій Бончук, бізнесмен, колишній покровитель Ляболь, помітно постарішав. Проте Лободі здалося, що це йому навіть личить — риси ніби відмилися від нарваності. Звичайно, напередодні вона здивувалася, коли почула у слухавці його голос. Що за справи можуть бути між ними?

Бонк і надалі звертався на «ти». Бонк гудів якісь дурниці, мовляв, добре, що в Соломії не змінився номер мобілки, й усіляке таке. Бонк наполягав на зустрічі. Заявив, що потребує допомоги. Виклав козир, мовляв, тоді ж, коли йшлося за долю «того пацана», він погодився її вислухати. Ну, і ось, хай вона вислухає його тепер. Про суть справи промимрив розмито: «з дівчиськом у мене біда…»

Зрештою, про зустріч домовилися.

Лобода пригадувала собі біографію Бончука, цілком доступну. Інформація час від часу з'являлась, адже йшлося про голову якогось там фонду якогось розвитку, ну, й пару разів — про скандали, коли Бонка чи то пов'язували зі справжнім криміналістом, чи стверджували, що він є гаманцем певної партії… Таким собі, не найбільшим, скоріш, на дрібні витрати, та тим не менш.

Але не в тім річ. За біографією, Бончук, по двох розірваних шлюбах, геть бездітний.

Отже, дівчисько у біді — не дочка. Коханка? Борони Боже, підліток? Вагітна? Чи, може, наркоманка?

Якби там не було, до чого ж тут Соломія? Не гінеколог, не нарколог. Не слідчий. Врешті решт, якщо біда, скажімо, не з невідомим дівчиськом, а навпаки, Бойкові від дівчиська, то взагалі повна дурня: борги вибивати, судячи з усього, в Бонка є кому, крім тендітної рудої літредакторки. Малознайомої літредакторки, отже й камізелькою для сліз той перець її б навряд чи обрав.

А послужити камізелькою, тим не менш, таки довелось. Вранці вони зустрілися в кав'ярні на Хрещатику. Й за столиком у найдальшому кутку просиділи чи не дві години.

На початках, звичайно ж, згадали «Grot» та Ірен Ляболь. «Ти ж розумієш, прикрив я цю лавочку, набридло, — гудів Бонк, додавши, — шкода, канєшно, що я тоді не дотумкав, треба було на все плювать, тебе головним редактором ставить».

«А я така, мене де поставить багатий цап, там і стоятиму, еге ж…» — подумки пхекала Соломія.

Щодо Ляболихи, то Бонк відверто реготався, повідомивши, що мадам таки знову зловила собі законного чоловіка. І знову — імпортного, прикинь, старенького канадійця. «Але, але, чуєш? Якщо вона змінить прізвище — капець! Він, цей Стівен, українець за походженням! Блажчишин, во как! Вона ж на Ляболь з Блажко перетворилась, і ось, наздогнало її, ага!..»

Бончук, відсміявшись, відкашлявшись, провів рукою обличчям, й воно стало