Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

Вона кивнула.

Він підняв келих і тихенько поворушив кубиками льоду в ньому туди-сюди. Із його обличчя зникла грайливість, а на зміну їй прийшло щось сумне та спантеличене, проте не озлоблене. Рейчел одразу сподобалося, що він не ображається. Вона виросла в домі, де панувало озлоблення, а тоді, не сумніваючись, що воно більше ніколи її не торкнеться, вийшла за нього заміж. Із неї було досить.

Браян сказав:

— Знаєш, як воно буває, коли тебе в дитинстві не беруть у команду, ти не подобаєшся людині, яка подобається тобі чи батьки цураються тебе або ігнорують не через якісь твої дії, а через те, що вони намахані й токсичні?

— Так, так і ще раз так. Мені не терпиться дізнатися, до чого ти зараз хилиш.

Тепер він зробив один ковток.

— Я згадую ті моменти — а в дитинстві їх безліч, вони накопичуються — і усвідомлюю, що в глибині душі завжди вважав: вони мають рацію. Я не гідний команди, не можу подобатися тим, хто мені подобається, рідні мене відцуралися, бо я на це заслужив. — Він поставив келих на барну стійку. — Мені в собі не подобається те, що я часом насправді собі не подобаюсь.

— І хоч скільки доброго ти зробиш, — додала вона, — хай який чудовий ти друг, яка чудова друга половинка, який чудовий філантроп, ніщо, справді ніщо…

— Ніщо, — повторив він.

— …і ніколи не компенсує того, який ти гівнюк насправді.

Браян обдарував її широкою прекрасною усмішкою.

— Ти, як я бачу, побувала в мене в голові.

— Ха! — Вона похитала головою. — Тільки в себе.

Протягом хвилини вони не казали нічого. Допили свої келихи, замовили ще два.

— І все ж, — мовила вона, — ти неймовірно добре випромінюєш упевненість у собі. Із тим падлом у барі ти розібрався так, наче був його гіпнотизером.

— Він був ідіотом. Ідіотів легко дурити. Тому вони й ідіоти.

— Звідки мені знати, чи не були ви тоді заодно?

— Заодно в чому?

— Ну, знаєш, — промовила вона, — він мене лякає, а ти приходиш і мене рятуєш.

— Але ж я витягнув тебе звідти, а сам залишився.

— Якби він був із тобою заодно, ти міг би вийти з тих дверей за п’ять секунд після мене й піти за мною.

Браян роззявив рота, а тоді стулив його й кивнув.

— Добра заувага. До тебе часто так вигадливо підкочують?

— Начебто ні.

— Для цього мені страшенно багато довелося б попрацювати. Хіба з тим хлопакою на якомусь етапі не було дівчини? Вони сварилися?

Вона кивнула.

— Отже, я мав би — дай-но назву все по порядку — знати, що ти сьогодні прийдеш до бару, найняти приятеля, щоб він удав, ніби прийшов туди з дівчиною, розпочав із нею сварку, змусив її піти, а тоді підкотив до тебе й повівся войовничо — і все це заради того, щоб я втрутився й виграв для тебе час на втечу, а потім…

— Гаразд, гаразд.

— …пробіг баром, щойно ти з нього підеш, вислизнув із дверей позаду тебе та пройшов за тобою через усе місто порожніми тихими вулицями у взутті на жорстких підборах.

— Я сказала «гаразд». Гаразд. — Вона показала на його костюм, білу сорочку, гарний плащ. — Ти просто дуже зібраний, тож я намагаюсь осмислити, як ти можеш дуже себе не любити. Бо ти, мій друже, випромінюєш упевненість у собі.

— Якусь ідіотську?

— Взагалі-то ні.

Вона хитнула головою.

— Як правило, я впевнений у собі, — сказав він. — Дорослий, раціональний я? У нього все доведено до ладу. Просто є на світі малесенький кавалок мене, до якого може достукатись опівночі в темному барі жінка, яка питає, чого я в собі не люблю. — Він знову повністю розвернувся до неї і зачекав. — До речі…

Рейчел кашлянула, бо на мить їй стало лячно, що вона пустить сльозу. Вона відчувала, як ця сльоза готова витекти, і це було ніяково. Вона висвітлювала землетрус силою сім балів на острові, вже й так ураженому немислимою для більшості людей бідністю. Провела місяць у соціальному житлі, повзаючи на колінах, аби відтворити уявлення дитини в таких самих обставинах. Одного разу видерлась у крону дерева за двісті футів над землею в бразильському дощовому лісі й проспала там усю ніч. А сьогодні ледве змогла проїхати тридцять миль із передмість до міста, не зірвавшись.

— Я сьогодні розлучилася, — сказала вона. — Шість місяців тому втратила роботу, — ні, не так, кар’єру, — і ти чудово це знаєш, бо в мене сталася панічна атака в ефірі. Мене почали жахати люди — не конкретні люди, а в цілому, а це ще гірше. Останні кілька місяців я провела в майже повній ізоляції. І, чесно кажучи, мені не терпиться до неї повернутися. Браяне, мені в собі не подобається ніщо.

Протягом хвилини він не казав нічого, а просто дивився на неї. Його погляд не був напруженим, не видавався провокацією чи викликом. Цей погляд був відкритий, милосердний, позбавлений осуду. Вона не могла його схарактеризувати, доки не усвідомила: це ж погляд друга.

Тоді Рейчел зауважила пісню. Вона лунала вже, мабуть, із пів хвилини. Ленні Велч, один із найперших і водночас найдовговічніших зірок одного хіта, співав Since I Fell for You[11].

Браян схилив голову набік, а його погляд став відсутнім.

— Якось ця пісня звучала по радіо, як я малим був на тому озері, до якого ми їздили. Того дня всі дорослі були веселі, з ними було кльово. Лише за багато років по тому до мене дійшло, що вони всі були під кайфом. Я не міг зрозуміти, чому вони весь час курили одну й ту саму цигарку. Хай там як, вони танцювали під цю пісню край озера — компашка вгашених канадців у нейлонових купальниках.

Звідки взялася її наступна репліка? Чи можна було знайти джерело цього поривання? А може, то була звичайна хімія? Завзята робота нейронів, перемога біології над інтелектом.

— Хочеш потанцювати?

— Дуже.

Він узяв її за руку, і просто за барною стійкою в темній залі, де світився хіба що музичний автомат, вони знайшли невеличкий танцювальний майданчик.

Далі — їхній перший танець. Перший раз, коли вони торкнулись одне одного долонями та грудьми. Перший раз, коли