Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

далі не без зачудування. Волосинки в неї на шкірі за останні п’ять хвилин ожили. Слух загострився. Всі пори розчахнулися. Шкіра голови захолола, змокла, наситилась адреналіном.

Таким було Гаїті. Порт-о-Пренс, Леоґан, Жакмель. У деяких районах там і досі чекали на повернення світла.

З однієї будівлі на розі вийшла жінка. В одній руці вона тримала свічку, а в другій — ліхтарик; коли вона освітила ліхтариком їхні тулуби, Рейчел розгледіла вивіску в неї над головою і усвідомила, що вони дісталися бару «Залізниця».

— Ой, стійте! — Жінка помахала ліхтариком угору-вниз, і його світло омило їх, а тоді зупинилося на їхніх колінах. — Що ви тут робите?

— Шукаємо її автівку, — сказав Браян. — Тоді просто вирішили пошукати ваш бар, а тоді сталося це.

Він здійняв руки до темряви, пролунав ще один металевий стогін, і світло повернулося.

Вони закліпали на м’яке неонове проміння вивіски із зображенням пива у вікні й вивіски бару над дверима.

— Незлий фокус, — зауважила барменка. — На днях народження виступаєте?

Вона відчинила їм двері, і вони зайшли досередини. Там усе було так, як пам’ятала Рейчел, а може, і краще: світло трохи тьмяніше, на зміну запаху несвіжого пива, що всмокталося в чорну ґуму, прийшли ледь помітні пахощі гікорі. Коли вони зайшли у двері, з музичного автомата долинав Том Вейтс, який затих, коли вони замовили напої, а потому йому прийшли на зміну Radiohead часів Pablo Honey. Тома Вейтса Рейчел могла уявити в належному йому контексті, бо більша частина його найкращих творів була старша за неї. Однак її часто вражало, хоч і м’яко (та й це було цілком передбачувано), що в барах на законних підставах випивають люди, які ще були в підгузках, коли вона під Radiohead проживала свої студентські роки. «Ми старіємо на очах у решти світу, — подумала вона, — та чомусь усвідомлюємо це останніми».

У барі не було більше нікого, крім них і Ґейл, барменки.

Коли вони наполовину спорожнили перші келихи, Рейчел сказала Браянові:

— Розкажи мені про нашу останню зустріч.

Він спантеличено примружився.

— Ти тоді був із торгівцем антикваріатом.

Він клацнув пальцями.

— Джеком Агерном, так? То був Джек?

— Так.

— Ми йшли на обід і перестріли тебе в кінці Бікон-Гілл.

— Так, так, — погодилася вона, — усе так і було. Та мене цікавить настрій. Ви, добродію, того дня були не в гуморі, вам не терпілося мене позбутися.

Він закивав.

— Ага, вибач, що так вийшло.

— Ти це визнаєш?

— Так, чорт забирай. — Він крутнувся на стільці, добираючи слова. — Джек інвестував у маленьку дочірню компанію, яку я саме створював. Нічого серйозного — просто компанія, що виробляє дорогі дерев’яні паркети й віконниці. Джек також самопроголошений мораліст, справжня людина п’ятнадцятого століття в цих питаннях. Фундаменталіст — чи то лютеранський, чи то кальвіністський, не пам’ятаю який.

— Я їх теж плутаю.

Він криво їй усміхнувся.

— Хай там як, тоді я був одружений.

Вона добряче хильнула зі свого келиха.

— Одружений?

— Ага. Збирався розлучитись, але на той час був одружений. А я ж комерсант, я продавав отой шлюб своєму клієнтові-моралісту.

— Поки що я тебе розумію.

— Тоді я бачу, як ти переходиш вулицю, наближаючись до мене, і розумію: якщо я не відірвуся від цього, він це помітить, тому й надміру збудився, як завжди, коли дуже нервуюся, і все, бляха-муха, зіпсував.

— Ти сказав «якщо я не відірвуся від цього». Від чого — «від цього»?

Він поглянув на неї, схиливши голову набік, а тоді вигнув брову.

— Мені справді треба це казати?

— Це твоє пояснення, друже мій.

— «Це» — мій потяг до тебе, Рейчел. Моя колишня бурчала на мене через нього: «Ти що, знову дивишся на свою подружку в новинах?» Його помічали мої друзі. Чорт забирай, я певен, що Джек Агерн зауважив би його, якби я висолопив язика посеред Бікон-стріт. Ну, тобто, Господи, це ж іще від часів Чикопі. Годі тобі.

— Це тобі годі. Я про це не знала.

— Ой, ну так. А власне, звідки тобі було знати?

— Ти міг би про це сказати.

— В електронному листі? Який ти, певно, читатимеш із отим своїм бездоганним чоловіком?

— Він був аж ніяк не бездоганний.

— Тоді я цього не знав. І до того ж був одружений.

— Що з нею сталося?

— Вона пішла. Повернулася до Канади.

— Отже, ми обоє розлучені.

Він кивнув і підняв келих.

— За це.

Рейчел цокнула келихом об його келих, вихилила свій напій, і вони замовили ще два.

Вона попросила:

— Розкажи мені про щось таке, чого не любиш у собі.

— Не люблю? Я думав, на початку треба показувати себе з найкращого боку.

— На початку чого?

— Знайомства з людиною.

— Стосунків? Це в нас побачення?

— Я ще не думав про це в такому ключі.

— У тебе своя випивка, у мене своя, ми повернулись одне до одного й намагаємося збагнути, чи достатньо нам приємне товариство одне одного, щоб ми зробили це знову.

— Це дійсно схоже на побачення. — Він підняв один палець. — Якщо це не щось подібне до передсезонного футбольного матчу, тільки перед побаченням.

— Весняне тренування у великій бейсбольній лізі, тільки перед побаченням, — сказала вона. — Зачекай, а як передсезонні матчі називають в НБА?

— Передсезонні матчі.

— Знаю, та як їх там називають?

— Так і називають.

— Ти впевнений? Якось неоригінально.

— Та все ж так і є.

— А як щодо НХЛ?

— Хрін його знає.

— Але ж ти канадець.

— Так, — визнав він, — але не дуже на цьому розуміюся.

Вони засміялися — просто тому що досягли першого етапу за версією її матері: викресали іскру. Десь між прогулянкою по бруківці у кварталі, такому тихому, що там було чутно хіба що відлуння їхніх кроків, запахом мокрого коміра Браянового плаща під її підборіддям, двома хвилинами знетями, коли вони народились як тандем, переступивши поріг бару під тихе бурчання Тома Вейтса в дедалі тихішому приспіві, і цією миттю, коли вони теревенили за горілкою та шотландським віскі, вони переступили другий поріг — забули, ким були, перш ніж упевнились у взаємності свого потягу, і пішли далі, сприймаючи цей потяг як даність.

— Що не подобається