Богоміл Райнов - Пан Ніхто

— Не може бути…

— Бач, тепер — «не може бути». Хіба не бачиш, що це офіційні документи! Крім того рахунку, про який ти знаєш, Димов має ще два, куди щомісяця надходять таємні перерахування. Так що ти наче й правий: ви одержуєте однаково, тільки в нього виходить удесятеро більше…

Я, звичайно, чекав, що бланки справлять на Младенова певне враження, але не таке сильне. Його обличчя поступово сіріє, губи синіють, очі наливаються кров'ю.

— Він за це ще заплатить… Даси мені ці документи?

— Я їх і приготував для тебе. Тільки хочу попередити: не роби дурниць! Зараз атмосфера така, що як тільки вони помітять твоє невдоволення, тебе негайно ліквідують. Запам'ятай раз і назавжди: не змигнеш і оком, як вони тебе знищать!

Младенов намагається тверезо обміркувати все, переборюючи лють. Тоді повертає мені бланки.

— Гаразд, нехай будуть у тебе. Що ж тепер робити?

В цю мить двадцять чотири автомобілі, вишикувані за червоно-білою «зеброю», раптом зриваються з місця, оглушивши стадіон тріском своїх моторів.

— Я тобі скажу, що робити! — кричу Младенову. — Я все продумав… І будь певний: не вони нас, а ми їх!

Цього разу змагання перетворюється на справжню битву. Машин так багато, що вони тільки штовхаються й не можуть пробитися вперед; над синьо-білою чередою автомобілів клубочаться хмари диму. Коли якійсь таратайці вдається відірватися від загальної колони, її відразу ж наздоганяють інші, заступають шлях, штурхають назад, поки на якомусь повороті та не перекидається. Публіка оскаженіло реве, розмахуючи руками, парасольками, картузами.

— Може, ходімо? — кривиться Младенов. — У мене вже голова тріщить од цього ревища!

— Як же ми вийдемо? Треба чекати до кінця.

І ми залишаємося сидіти серед людського натовпу, зайняті своїм, поки на майданчику наймані водії, припавши до керма, борються за славу і життя, душаться в бензиновому диму, перекидаються й відповзають від палаючих машин.

________

У маленькій кав'ярні на Монруж за стойкою заклякло кілька місцевих п'яничок. Столики надворі вільні. Шосе проглядається досить добре, і здалеку легко помітити новоприбулого.

— По-перше, — кажу я, відсьорбуючи пиво, — ніяких розмов удома. В твоїй квартирі встановлено апаратуру для підслуховування.

Младенов пробує зобразити на обличчі щось схоже на сумнів чи обурення, але я рукою спиняю його.

— Як кажу тобі, так і є. По-друге, якомога менше контактів зі мною. На випадок чого я сам знайду тебе. По-третє, ніякого натяку на сумнів чи незадоволення з твого боку. Так ніби ти нічого не знаєш і нічого не сталося.

Поки що Младенов не заперечує. З властивою йому полохливістю він охоче приймає заходи безпеки.

— Наша головна мета — вивести з ладу Димова. Це забезпечить тобі провідну роль. Але спочатку треба вивести його з себе й спрямувати його злобу в протилежний нам бік. Сьогодні ввечері, завтра, найпізніше, післязавтра я принесу тобі один запис. У тебе є магнітофон?

— Навіщо він мені? — зводить брови Младенов.

— Гаразд, принесу й магнітофон. Ти покличеш Димова і прокрутиш йому цей запис. Він знавісніє, але не проти нас. А нам якраз це й потрібно.

— А якщо він запитає, звідки в мене запис?

— Скажеш, приніс один француз, який відрекомендувався служником готелю «Сен- Лазар». Він, цей француз, сказав, що тут є щось цікаве для твого приятеля Димова, і запропонував тобі цей запис за п'ятсот франків, бо йому конче були потрібні гроші. Ну, a ти виторгував за двісті…

— А якщо Димов не повірить?

— Це не має значення. Можеш бути певний, що, прослухавши запис, він думатиме про інше…

— Варто було б для більшої переконливості здерти з нього ці двісті франків…

— Звичайно. Він погодиться дати більше, аби тільки забрати в тебе ці бобіни…

— А що то за запис?

— Побачиш. Точніше, почуєш… Май на увазі, це тільки перший хід.

— Ти все добре продумав?

— Усе. До найменшої дрібниці. Всі можливі варіанти. Будь спокійний. Не мине й тижня, як ти очолиш Центр.

Я навмисно скорочую строк, щоб вдихнути в старого більше бадьорості. Перед такою перспективою смілішає найслабодухіша людина, забуваючи, що для того, аби опинитися на тому світі, досить однієї секунди.

Повернувшись увечері додому з щойно купленим магнітофоном, і я, в свою чергу, відчуваю приплив сил. На столі мене жде добре замаскована апаратура, схожа на автомобільний радіоприймач, а до неї прилаштовано магнітофонну стрічку.

Налагоджую магнітофон і ставлю на нього бобіну з плівкою, нарікаючи на свою долю, бо ж мені доводиться жити й рухатися, як голому під поглядами незнайомих людей. Підслуховують, стежать за тобою з автомобілів, за твоєї відсутності заходять до тебе в квартиру.

Вмикаю магнітофон. Стрічка повільно крутиться. «Тоні, любий, я не можу без тебе… Сто разів на день хочу, щоб ти був поряд…»

Це м'який, хтивий голос Мері Лямур. Потім — кисла репліка Тоні: «Віддай мені нарешті ті триста франків, які обіцяла, бо знову лизатимеш руки тому ідіотові Димову…»

І так далі.

________

Зловісне пророцтво Тоні збулося вдруге. Та наступним був не я. Наступним став сам Тоні.

Похорони вийшли набагато урочистішими, ніж я сподівався. За чорним траурним автомобілем, що рухається із значно більшою швидкістю, ніж належить у таких випадках, котять ще п'ятнадцять автомашин, в яких, крім людей з Центру, сидять представники різних емігрантських груп. Велика скорбота примиряє людей.

Мій старенький «ягуар» найостанніший, бо в ньому — тільки я. Невесело подорожувати самому, і Младенов, звичайно, не відмовився б скласти мені компанію, щоб зекономити гроші на таксі, та зараз нам треба уникати особистих контактів.

Кортеж витягається безладною колоною по бульвару Кліші й збочує до кладовища на Монмартр. Пошуки місця для стоянки автомобілів забирають чимало часу і вносять деякий хаос у траурну врочистість, та нарешті учасники сумної процесії вистроюються за катафалком для останнього прощання з небіжчиком. Минаємо широкий металевий міст, по якому з буденним гуркотом проносяться автомобілі, й сунемо головною алеєю вздовж каплиць, надгробків і всіляких статуй крилатих істот. Тоні лежатиме на одному цвинтарі з Гейне і Стендалем.

Біля ями все вже було готове для опускання труни. Але ж комусь треба виголосити промову. По старшинству така честь випадає Младенову. Старий має врочисто-сумовитий вигляд, заклякши у сірій імлі похмурого ранку в чорному костюмі, з блідим припухлим обличчям. Звичайним ораторським жестом він здіймає кощаву руку й оголошує, що ми ховаємо нашого дорогого й незабутнього соратника Тоні, і затинається, бо ніяк не може згадати прізвища небіжчика, який завжди був для нього просто Тоні. «Тенев», — підказує йому Кралев трубним голосом. Так, «нашого дорогого й незабутнього