Богоміл Райнов - Пан Ніхто

  Герой романів відомого сучасного болгарського письменника розвідник Еміль Боєв, виконуючи відповідальні завдання в країнах Західної Європи, часто потрапляє у винятково складні, надзвичайно небезпечні ситуації. Його професіоналізм, жвавий розум, непогамовний гумор дають йому змогу виходити переможцем у різноманітних сутичках з агентами іноземних розвідок та емігрантських підривних центрів.

Богомил Райнов

ПАН НІХТО

Перекладено за виданням: Богомил Райнов. Господин Никой. — София, Народна младеж, 1967.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Вечірнє небо над Афінами казкової краси: темно-синє, безмежне, усіяне великими мерехтливими зорями.

Трохи інакшим видається воно, коли дивитись на нього крізь тюремні грати. А я саме крізь них і дивлюся на небо. Тому мені зовсім байдуже до мерехтіння південних зірок. Я припав до грат лише для того, аби не чути нестерпного смороду сечі, якою просякли камера.

— Нікчемний зраднику! — чую позад себе хрипкий, утомлений голос.

Я не відповідаю; припавши до грат, жадібно вдихаю нічну прохолоду.

— Ми гниємо у в'язницях за соціалізм, а такі зрадники, як ти, тікають від нього! — чую той самий голос.

— Заткни пельку, тварюко! — кидаю у відповідь, не обертаючи голови.

— Мерзенний, нікчемний зрадник — ось хто ти! — знову чується із глибини камери.

Отак знехотя ми обмінюємося «люб'язностями» вже п'яту добу. Відтоді, як його посадили в цю камеру і я необачливо прохопився, що втік з Болгарії, цей тип безперервно обзиває мене негідником і запроданцем. Він нібито македонець десь з-під Салонік, видає себе за визначного революціонера, та, мабуть, це звичайнісінький провокатор, якого підсадили до мене. Я зовсім не цікавлюсь ним і міг би терпляче слухати його лайки, якби він хоч трохи урізноманітнював їх. Погодьтесь, коли тобі, як з тієї зачовганої пластинки, сто разів на день повторюють одне й те саме: «Нікчемний зрадник», — це, зрештою, набридає.

Мій сусіда ще раз промовляє завчену фразу, та я не реагую. Він замовкає. Я рвучко обертаюсь і од вікна прямую до дерев'яних нар, засланих смердючою ковдрою. Це моє ліжко. Свіже повітря подіяло на мене, як снотворне, і я випростуюсь на нарах, щоб хоч трохи покуняти, доки мене не збудять. Бо ж, помітивши, що я заснув, мене відразу зганяють з нар, ведуть до пустої напівтемної кімнати і там спрямовують у вічі яскравий промінь настільної лампи і починають обстрілювати запитаннями, такими ж одноманітними, як лайка мого набридливого співмешканця: «Хто послав тебе за кордон?», «З ким тобі наказано зв'язатися?», «Які маєш завдання?».

На кожне з цих запитань я щоразу відповідаю однаково. Та кожна моя відповідь неодмінно породжує нове запитання, наступна відповідь — ще запитання, і так триває годинами, аж поки від надто яскравого світла в мене перед очима починають спливати червоні кола, а від утоми тремтять коліна. Іноді котрийсь із допитувачів зненацька підхоплюється з місця і горлає мені в обличчя:

— Ач! А минулого разу ти казав зовсім інше!

— Нічого іншого я не казав, — спроквола відповідаю, силкуючись утриматись на ногах. — Я не міг говорити нічого іншого, бо все, що сказав, — свята правда.

Часто допитувач виявляється менш витриманим за мене і дає волю своїм нервам, нагороджуючи мене кількома ляпасами.

— Хочеш нас обдурити? Кроть твою ма! Зараз я покажу тобі, як розмовляють з такими, як ти, брехунами!

Якщо ж не зважати на ці відхилення, допит загалом ведеться одноманітно: ті самі запитання і однакові відповіді. А за кілька годин, як тільки допитувачі помітять, що я задрімав на своїх смердючих нарах, починається все з початку.

Але сьогодні події розгортаються трохи незвично. Мене привели не у велику напівтемну кімнату, а в іншу — значно меншу. За столом стояв низенького зросту, опецькуватий чоловік з лискучими залисинами. Він подав знак конвоїрові залишити нас, показав мені на стілець і вийняв з кишені сигарети. Перша сигарета за шість місяців! Добре, що я сів, бо інакше, напевно, втратив би рівновагу від запаморочення.

Опецькуватий терпляче ждав, поки я кілька разів затягнувся сигаретою, а тоді добродушно всміхнувся й проказав:

— Вітаю вас. Нарешті ваші муки скінчились.

— Тобто?

— Ми повертаємо вас до Болгарії.

Я так щиро жахнувся, що, якби чоловік за столом був ідіотом, то й тоді б помітив це. Однак він удав, ніби нічого не бачить, хоч насправді уважно пильнував за мною.

— Ну то як, задоволені?

Я помовчав, мовби опановуючи свій переляк. Потім машинально відклав сигарету і сказав:

— Отже, повертаєте, щоб мене ліквідували… Але скажіть, бога ради: яка вам з цього користь?..

— Ну-ну, — заспокійливо махнув рукою коротун. — Ніхто вас не каратиме. В найгіршому випадку трохи всиплють за те, що не виконали завдання. Та ви поясните їм, що у Греції дурнів нема. Так я кажу?

І він знову добродушно засміявся.

— Стривайте! — схвильовано вигукнув я. — Мене там розстріляють, я знаю це! Благаю вас, не повертайте мене туди!

— Можна й так! — погодився раптом опецькуватий. — Але в такому разі ви гнитимете в тутешніх в'язницях. Навіщо нам болгарські комуністи, в нас і своїх вистачає.

— Я не комуніст. А то б чого я тікав за кордон? Якщо хочете, тримайте мене у в'язниці, але не відправляйте в Болгарію! У в'язниці людина все-таки живе…

— Гаразд, — засміявся коротун. — У вас буде таке життя, що ви самі радніші будете вмерти. — Потім він зовсім іншим тоном додав: — А найкраще — зізнатись у всьому. Зізнайтесь — і я урочисто обіцяю вам, що ми повернемо вас додому. Нічого лихого ми не заподіємо вам: ви ще не встигли вчинити ніякого злочину. Отже, вас негайно відправлять на батьківщину.

— Та збагніть ви нарешті, що мені нема в чому зізнаватися! — вигукнув я, втративши терпець. — Кажу вам святу правду: я втік, щоб пожити на волі! Втік, бо там мені не було життя! Я втік, утік, розумієте?

Чоловік простяг пухкеньку руку, наче хотів захиститися від моєї істерики, а другою натиснув кнопку.

— Виведіть його!

Вартовий вивів мене, підштовхуючи в спину. Я йшов довжелезним порожнім коридором, намагаючись угамувати свої думки, а чийсь голос насмішкувато шепотів мені на вухо: «Можеш пожалітися таткові й мамі!»

Це сталося в обідню пору. Зараз уже вечір, а мене й досі не чіпають. Немов усі забули про мене, всі, крім мого співмешканця, котрий через кожні п'ять хвилин нагадує мені про те, що я зрадник. Мене облишили. Та я певен: тільки-но спробую заснути, вони зараз же прийдуть і розбуркають мене.

Нари огидливо брудні, насичені задавненим смородом людського поту. Я лежу горілиць, — так менше дошкуляє той сморід, — і намагаюсь не думати про те, що чекає на мене. Я вже обміркував усі можливі варіанти й вирішив, як діяти в кожному окремому випадку. Тож на сьогодні досить, можна відпочити. Адже думки неабияк стомлюють. Як і оті безглузді звинувачення