Богоміл Райнов - Пан Ніхто

— Сток-кар, — квапливо пояснюю я. — Міжнародний матч «Франція — Бельгія». — І, щоб уникнути дальших розпитів, цікавлюся: — Ліди, либонь, удома не було?

— Пішла з Кралевим. Дівчина ніяк не акліматизується. Одні неприємності з нею.

— Які неприємності?

— Як які? Я було звірив її на тебе — втекла… Бач воно як: ти ще не влаштувався, де тобі до одруження. Потім начебто подружила і Милком, та це так аби, і добре, бо з цього все одно нічого не вийшло. Тепер верне кирпу й від Кралева. Ти можеш думати про нього все що завгодно, але Кралев — порядна людина, в нього цілком серйозні наміри, а моя дочка тримається з ним, наче він не чоловік, а стоголовий змій.

— Вони ж гуляють разом? Чого ще треба?

— Гуляють:.. Поки не нагримаю. І то спочатку влаштовує істерику. Наче вирішила все життя виїжджати моїм горбом.

Старий змовкає й неуважно дивиться на стадіон. Просторе поле оперезане широкою доріжкою, та сьогодні, мабуть, вона буде без ужитку, бо аж надто рівна й близька до трибун. Друга, внутрішня поріжка, нерівна й багниста, захаращена штучними перешкодами — порожніми бочками з-під бензину, автомобільними шинами, купами землі. В цей час на поле двома довгими шеренгами з гуркотом і тріском виїздять учасники змагання.

— О, мабуть, автогонки, — гугнявить Младенов. — На таратайках.

— Схоже, — кидаю у відповідь, бо не знаю і не дуже прагнузнати, що таке «сток-кар».

На стадіон виїздять таратайки в повному розумінні цього слова. Це ветерани всіх марок: «пежо», «рено», «сітроен», «олдсмобіл», «шевроле» і навіть один велетенський допотопний «паккард». І хоч автомобілі подряпані й побиті так, що далі нікуди, вони мають урочистий вигляд: учора чи сьогодні вранці їх нашвидкуруч покрили звичайним автолаком. Машини однієї команди — білого кольору, другої — блакитного.

— Значить, отакі справи, — непевно промовляю я, поки автомобілі шикуються проти центральної трибуни. — Ну, а що ж з'ясували з приводу вбивства Милка?

— Що ж тут з'ясовувати? — підводить брови Младенов. — Його прибрали комуністи, це ясно. Схоже, вони взялися розгромити наш Центр. Ті люди не гребують нічим.

— А ти сам віриш у це, чи кажеш аби казати?

— З якої речі став би казати! Невже ти не відчуваєш, до чого йдеться?

— Відчуваю. Йдеться справді до розгрому Центру. Але не з боку комуністів, а зсередини.

— Ти ще скажеш, що це все Димов і Кралев.

— Атож. Тільки я не вигадую, а просто фіксую факти, яких ти не помічаєш.

— Авжеж. Младенов спить…

— Тебе присипляють. Особливо ж останнім часом. «Бай Марине, так, бай Марине, сяк». І саме тому, що вони так старанно присипляють, тобі треба прочуматися. Велику дозу снотворного дають перед відповідальною операцією. Вони готуються ампутувати тобі голову…

— Про таке не кажуть, — нервово відповідає Младенов.

— Облиш, кажуть — не кажуть! А дехто здійснює. Як ти гадаєш: чому вони знищили Милка?

На грузькій доріжці вишикувалися двома рядами біла й синя команди — по шість машин. Попереду зупинився автомобіль, розмальований білими й червоними лініями, схожий на зебру якоїсь незвичайної породи. За мить «зебра» рушає з місця, пронизливо виючи сиреною: за нею кидаються машини обох команд, товплячись і намагаючись вихопитися вперед, але не мають права випереджати «зебру». Аж ось червоно-білий автомобіль різко звертає з доріжки, пропускаючи машини. Таратайки мчать уперед багнистою дорогою, кожна силкується випередити іншу і водночас заважає наздогнати себе машині команди-суперниці. Зчиняється неабияка штовханина, машини стукаються кузовами й крилами, ревуть мотори, горлають глядачі.

— А ти знаєш, хто вбив Милка? — кричить мені на вухо Младенов.

— Знаю і хто, і за віщо! — кричу у відповідь. — Милко тримався нашого боку і сказав про це, тим-то його й знищили. Того дня він сварився з Кралевим: «Досить, — каже, — анонімних статей! Нехай передовицю напише Младенов! Відоме ім'я, великий авторитет!» Кралев аж стенувся. І, бачиш, як поквитався з ним…

Моя версія не зовсім вигадана. Милко справді обурювавсь анонімними статтями і, коли здавали до друку останній номер, сказав Кралеву, що робити журнал з самих лише анонімних статей не можна.

Гуркіт на стадіоні посилюється. Одна з синіх автомашин вискакує з доріжки й перекидається. До неї поспішають люди у білих халатах. Потім падає на бік охоплений полум'ям бельгійський «Плімут». Водій ледве встигає вистрибнути. Решта таратайок мчить наввипередки, дарма що в них поламані дверцята і по землі волочаться обірвані крила, а радіатори й баки побиті, — вони мчать, здіймаючи неймовірний гуркіт і лишаючи по собі хмари диму.

— За це його можна було б просто вигнати! — волає Младенов.

— Якби ж то. Після того, як вигнали мене, виганяти його не виходило. Тим паче, що Милко не такий одинак, як я, — він мав зв'язки з емігрантами, це могло б набрати розголосу!.. Зробили хитріше: мене виганяють, Милка здихалися, інсценувавши його вбивство комуністами, а тепер настане твоя черга — знову рука комуністів. Таким чином буде встановлено статус-кво. Поновити статус-кво — ось чого вони прагнуть, бай Марине! Робити свої справи, як раніше, щоб їм ніхто не заважав! — горлаю я на вухо старому.

Довкола такий рев, що нас ніхто не чує і не звертає на нас уваги. Публіка реве, скаче, підбадьорює самовбивць на полі, поки ми з Младеновим розмовляємо про вбивства, щоправда, менш масові, зате брутальніші.

— Що вони мають проти мене! — впирається старий. — Поки що я не заважаю їм.

— Ти заважаєш тим, що існуєш, бо ти дуже солідна постать, якою ніхто з них ніколи не стане, й американці роблять ставку на тебе, хоч більшість грошей іде в кишеню Димова. Кралев і Димов знищать тебе, бо, поки ти живий, вони боятимуться тебе. Зараз у них є тільки гроші, а коли тебе не стане, вони матимуть і повну владу!

— Які там гроші! Чому ти весь час торочиш про них! — починає; сердитися Младенов, бо слово «гроші» завжди виводить його з рівноваги.

— Не поспішай! Я все тобі доведу! Фактами, документами…

Перший етап змагань закінчується. З дванадцяти таратайок лишилося тільки дві — білий «пежо» і синє таксі — «сітроен». Але в останньому турі виведений з ладу «паккард» задкує і, врізавшись у «пежо», перекидає його. Французька команда перемагає, хоч у ній лишився тільки один представник.

Над стадіоном западає відносний спокій. На майданчик виїздять санітарні машини й тягачі, розчищаючи доріжки. Крики вщухають. У повітрі стоїть звичайний гамір.

Я виймаю з кишені банківські бланки й недбало подаю їх Младенову.

— Ти якось мені казав, нібито все перевірив, а ось поглянь на ці виписки.

Младенов швидко