Богоміл Райнов - Пан Ніхто

Прощальне слово, попервах трохи в'яле й незібране, поступово стає схвильованішим, набуває ідейної спрямованості. Напевно, підбадьорений думками про те, що незабаром він стане одноосібним шефом Центру, й тим, що тут зібралося дві дюжини представників еміграції, перед якими треба себе показати, Младенов починає говорити про молоду, надійну гвардію бійців, представником якої був небіжчик, а також про подвиг, героїзм і самопожертву, наче Тоні загинув на полі бою, а не вбитий ревнивим шефом за якусь дурну ліжкову історію. Мовиться також про національні ідеали, що їм усі ми служимо в міру своїх сил, про свободу, яка рано чи пізно зігріє нашу багатостраждальну батьківщину, і про те, що кожна подібна втрата, якою б тяжкою вона не була, має слугувати бойовим закликом для ще тіснішої згуртованості наших лав. Після цього Младенов звертається до Тоні з патетичним закликом — спи спокійно, пам'ять про тебе назавжди збережеться у наших серцях.

Можливо, тому, що промову виголошено в зворушливому, давньому стилі 30-х років, вивіреному часом, вона справляє певне враження. Кілька представниць слабої статі ронять одну-дві сльозинки, навіть Вуж стоїть, як пень, отетерілий, либонь, вражений тим, що стільки промовистих слів сказано на адресу такої нікчеми, як Тоні.

Потім чути специфічне, однакове для всіх країн світу гупання грудок землі об віко труни, і люди сумовито розходяться. Першими ідуть Димов, Кралев і Младенов у супроводі Ворона й Вужа, услід за ними цвинтар залишають представники емігрантських фракцій. Я стою трохи віддалік між кипарисом і оброслою мохом кам'яною плитою, чекаючи, поки з натовпу вийде Мері Лямур, щоб піти слідом за нею. Однак Мері не поспішає: причаївшись у затінку якоїсь каплички, вичікує, поки підуть всі. Нарешті, коли всі розходяться, вона наближається до свіжої могилки й крадькома кладе на землю букетик незабудок, який досі ховала між рукавичками й сумкою. Як це щиро й зворушливо.

Коли я підходжу до неї, дебела жінка мало не підстрибує з переляку.

— Нам з вами треба зараз же поговорити віч-на-віч, — шепчу я.

Жінка не дуже здивована моєю пропозицією, але заперечливо хитає головою:

— Це виключено. Мене в машині чекає Димов.

— Тоді зустріньмось пізніше…

— Де?

Називаю адресу, яку мені заздалегідь дала Франсуаз.

— Коли?

— За годину. Зможете?

Вона киває. Тоді уважно озирається й простує до виходу.

Чекаю кілька хвилин, аби пересвідчитись, чи розійшлися всі присутні на похороні, а тоді йду до свого «ягуара» на бульварі.

Квартира на Монмартрі, ключі від якої мені дала Франсуаз, напівтемна, але затишна, обладнана всім необхідним, включаючи, очевидно, й апаратуру для підслуховування. Останнє мене не обходить, оскільки Димов не почує нашої розмови.

В холодильнику на кухні знаходжу пляшку рікара й газовану воду. З приємністю наливаю собі помірну дозу жовтуватого питва, закурюю «зелену» сигарету й сідаю відпочити в маленькому холі. Меблі тут не нові, але цілком зручні для ділових зустрічей з анонімними особами. Є навіть малиново-червона канапка, над якою висить порцелянова тарілка з написом: «Не віддавайся коханню в суботу, бо не матимеш чого робити в неділю».

«Доречне попередження, — думаю я, — хоч сьогодні й не субота». Потім обмірковую інші проблеми.

Тоні помер учора по обіді, на другий день після того, як Димов довідався про зміст магнітофонного запису. Чаркуючи з Вороном у кав'ярні болгарина, Тоні раптом відчув себе погано, а невдовзі й помер. Домашній лікар Центру — емігрант у чорних окулярах з круглою лисою головою — констатував серцевий удар від зловживання алкоголем. Щодо Тоні такий діагноз був цілком імовірний, однак ніхто в нього не повірив. Взаємини між Тоні й Мері Лямур, мабуть, уже давно стали публічною таємницею. Тим-то всі вважали, що причиною серцевого удару був останній келих, якого підніс Тоні Ворон за наказом шефа. Так чи інакше, а ніхто не збирався вдаватися в цю історію: вона не стосувалася нікого, крім потерпілого, і влада не виявила до неї ніякого інтересу.

Допиваю своє питво, позираючи на годинника просто так. Від Мері Лямур марно чекати пунктуальності. Через двадцять хвилин після призначеного часу в двері нарешті дзвонять, і я підводжуся зустріти гостю.

— Ледве втекла. Навіть не встигла перевдягтись, — пояснює вона, трохи задихана, побіжно оглядаючи квартиру, щоб збагнути, яка тут ситуація — ділова чи інтимна.

Жінка сідає на канапу, кидає сумку й рукавички і зітхає:

— Останнім часом Димов дуже підозріливий…

— Сподіваюсь, він не вистежив вас. Зараз це небажано.

— Не бійтесь, я обачлива, — заспокоює вона мене, озираючись, та поки що я не почуваю себе спокійно.

Мері Лямур зручно вмощується на канапі, виставляє дебелі стегна, підбадьорливо всміхаючись. На ній траурний чорний костюм, проте високо задерта спідниця трохи згладжує смуток. Правда, її товсті голі стегна не дуже приваблюють мене: я байдужий до таких жінок.

— Йдеться про ваше життя, — кажу без вступу.

Мері відразу ж опускає ноги й посувається вперед.

— Про моє життя? Ви хотіли сказати…

— Так, — киваю я. — Ваше життя в небезпеці. Причина смерті Тоні вам відома. Чи не так?

— Звичайно: серцевий удар.

— Здається, ви єдина серед еміграції, хто ще й досі нічого не знає. Тоні помер не від серцевого удару, а від отрути. Його отруїв Димов або, точніше, Ворон за наказом Димова.

— Не може бути…

— По-моєму, ви здогадуєтесь, чому Димов отруїв Тоні. Мені лишається тільки розповісти вам деталі. Ви зустрічалися з Тоні в готелі «Сен-Лазар». Вашу розмову під час останньої зустрічі записали.

— Не може бути…

— Зміст вашої розмови приблизно такий…

Я повторюю найважливіші моменти запису, не замовчуючи еротичних реплік Мері і реплік Тоні на адресу Димова. Жінка слухає, ошелешена так само, як Вуж на похоронах Тоні.

— Стрічку з цим записом якийсь негідник передав Димову, й вона в нього…

— Не може бути…

— Саме через неї його й убили. Боюсь, щоб вона не спричинилася до вашої смерті.

Хтось інший на місці Мері, напевно б, запитав, чого я так піклуюся про її долю. Але в неї це не викликає сумнівів. Їй здається цілком природним, що весь світ непокоїть майбутнє Мері Лямур.

— Він задушить мене, — шепоче вона. — Я не бачила людей, ревнивіших за нього.

— Він може задушити вас. Але не зараз. Не раніше як через кілька днів. Якщо ви помрете відразу ж після Тоні, це викличе підозру.

— Легко вам заспокоювати!

— Зараз треба не заспокоювати, а вживати необхідних заходів. Якщо ви будете обачлива й виконуватимете мої поради, я зможу гарантувати вам тривале життя.

— Що треба робити?

— Дійде черга й до цього. Спочатку скажіть, як справи із заповітом?

Мері Лямур підозріливо дивиться на мене:

— З яким заповітом?