Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

і понюхала їх. Знаєш, чим вони пахли?

– Чим?– питаю.

– Гасом.

– Яким гасом?

– Не знаю,– каже Маруся.– Але точно— гасом. І я, знаєш, що подумала,– це, в принципі, могло бути зроблено спеціально, розумієш— вони спеціально домішують у воду для поливання тонізувальну речовину, скажімо, для того аби, з одного боку, населення простимулювати перед початком робочого дня, а з другого— спрямувати енергію цього самого населення в продуктивне річище, оскільки гас цей мав би бути виготовлений на основі психотропних штук, народ би по-своєму заводився й весело валив на виробництво.

– І ти все це написала?

– Так,– каже Маруся,– написала. Мені візія була. Я ще почала вигадувати різні варіації на цю тему, там, скажімо, всі елементи, присутні в гасі, потрапивши в повітря, починали діяти лише через сорок п’ять хвилин. І якщо поливалки викидали гас у повітря, наприклад, о шостій п’ятнадцять, до сьомої він діяв лише частково й був якраз надзвичайно шкідливий для людського організму.

– А це для чого?

– Щоби вирівняти розпорядок дня в містах. Якщо ти випихаєшся на вулицю до сьомої— ти хапаєш свою пайку шкідливих речовин і тебе цілий день викручує, розумієш? Натомість якщо ти виходиш із дому ну хоча б рівно о сьомій— ти нормально закачуєшся правильною сумішшю, цілий день ковбасишся на благо батьківщини, виходить економно й раціонально.

– І ти про все це написала?

– Ага.

– Знаєш,– кажу я,– я б на твоєму місті все-таки поговорив із татом. Пара бетеерів— і про твій гас ніхто не дізнається… Або одна водородна бомба,– додаю, подумавши.

12.00–13.00

– Ні,– каже вона,– я краще просто перепишу. Напишу про щось інше. Скажімо, про трамвайне депо.

– Уявляю собі цю роботу,– кажу.– Слухай, у нас тут насправді проблема. У нашого товариша батьки померли.

– Усі?– перепитує Маруся.

– Ні,– кажу.– Частково. Вітчим.

– А що за друг?

– Карбюратор. Пам’ятаєш його?

– А який він?

– Ну,– кажу,– у нього таке смішне обличчя, далекосхідне. Вилиці високі, очі вузькі, пам’ятаєш?

– Це такий,– говорить вона,– схожий на китайця?

– Скоріше на монгола,– кажу.

– А яка різниця?

– У монголів немає писемності.

– А в китайців?

– А в китайців писемність була, ще коли не було монголів.

– Так,– говорить Маруся,– я його пам’ятаю. Ти колись із ним приходив. І що тепер?

– Ну, що,– кажу,– тепер нам треба його знайти. Завтра похорон. А його ніде немає. Уявляєш?

– Да,– говорить Маруся,– лажа. А як, ти кажеш, його звати?

– Карбюратор.

– Дивне ім’я.

13.00–14.00

– Карбюратор?

– Ну.

– Слухай,– Маруся врешті підіймає голову й дивиться на мене більш-менш притомно.– Так це той ваш чувак, у якого тато помер?

– Вітчим.

– Та один хуй,– цілковито прокидається Маруся.– Мені вчора телефонував ваш знайомий, цей, такий повний, брудний.

– Какао,– кажу.

– Що?

– Звати його так— Какао.

– Кошмар,– каже вона.– Ось, так він вчора телефонував, вас шукав.

– Тобі телефонував?

– Ну, а кому?– Маруся пробує підвестися на ноги.– Розшукував вас, говорив якраз про цього вашого, як ти сказав?…

– Карбюратора.

– О,– Карбюратора. Сказав, здається, що знає, де він.

– А де він?

– Карбюратор?

– Та не Карбюратор,– я теж підводжусь,– цей— товстий мудак?

– Він у Гоші. Звідти й телефонував.

– Хто такий Гоша?

– Ти що?– питається вона.– Ти де живеш? Гоша— це редактор нашої наймоднішої газети. Ця ж ось скотина, здається, у нього працює.– Маруся показує на сонного Собаку.

– Це редактор, чи що?– нарешті доходить до мене.

– Ну, а я тобі про що кажу?

– А як до нього наш Какао потрапив?

– Звідки я знаю?– говорить Маруся і йде до кімнати.

– Почекай!– кричу я їй.– А ти його телефон знаєш?

– Не знаю!– кричить Маруся звідкись із кухні.– Адресу знаю. Я з ним спала кілька разів, у нього вдома. У нього велика квартира, тут недалеко, на Гоголя. Він там сам живе.

– Усе одно, почекай.– Я знаходжу Марусю на кухні, вона порпається в холодильнику, дістає звідти баночку з медом, падає в крісло й починає їсти.– Почекай,– повторюю,– а що він тобі ще сказав?

– Що ще?– Маруся на хвилину замислюється.– Більш нічого. Сказав, що знає, де цей ваш… ну, коротше, у котрого тато помер… себто— вітчим. Сказав, що коли захочете— можете знайти його в Гоші.

– А як він там опинився?!

– Та звідки я знаю?!– не витримує Маруся і починає кричати.– Звідки я знаю? Може, Гоша його десь зняв!

– Як зняв?– не розумію я.

– Мовчки! Узяв— і зняв. Ти що— не знаєш Гошу?

– Не знаю.

– Гоша— підар номер один у цьому довбаному місті. Він за цим принципом і редакцію собі добирає. Я з ним із принципу переспала, типу— принцип у мене такий. Тож, може, він десь зняв цього вашого смердючку, відтрахав, а тепер утримує його в себе на Гоголя, я не знаю, одне слово.– Вона замовкає й далі злизує свій жовтогарячий холодний мед.

14.15

– Слухай, ми йдемо.

– Угу,– каже вона.

– Дай адресу Гоші.

Маруся дістає якийсь записник, обтягнутий жовтою шкірою, щось у ньому пише, вириває аркуш і простягає мені.

– На,– говорить,– тільки там треба дзвонити довго, квартира велика, він може спати й просто не почути. Скажете, що від мене, а то він вас не впустить, зрозумів?

– Зрозумів, кажу, спасибі тобі.

– Ну все— валіть,– каже вона й відразу ж про нас забуває.

Ми вже виходимо, і тут— уже у дверях— я повертаюсь і кажу їй:

– Марусю,– кажу я.– Слухай, тут така річ.

– Ну?

– Може, візьмеш нашого Молотова?

– Молотова?– перепитує вона.

– Ну, да, Молотова. Нам його все одно в напряг тягати за собою, а тобі, може, підійде. Усе-таки член цека.

Маруся підходить до мене, розглядає Молотова, проводить руками по його обличчю й каже:

– Добре. Я його візьму. Він мені подобається— він схожий на мого тата. У нього така сама хуйня на кітелі.

– Це не хуйня,– кажу я.– Це орден Леніна.

– Добре,– каже Маруся,– хрін з вами, ось вам бабки,– вона соває мені купюру,– я вас відвезу, а то вас загребуть ще в під’їзді, постав,– каже вона мені,– постав Молотова на балконі, він тепер мій.

Я слухняно