Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

– Ви принесли?– питається Маруся, очевидно, щось згадавши.

– Що?– не розумію я.

– Ну, що-небудь.

– Ось,– кажу,– Молотова принесли.

– Якого Молотова?– не розуміє вона.

– Члена цека.

– Де він?– не розуміє Маруся.

– Ну, ось,– показую я на Молотова.

Маруся намагається щось зрозуміти. Потім дістає звідкись цигарку з запальничкою і починає курити, нервово все обдумуючи.

– Ви давно тут?– питається.

– Не дуже,– кажу.– Години дві-три.

– Ясно,– говорить вона.

Ми сидимо з нею в її ліжку і мовчки дивимось одне на одного. Вона симпатична, п’є забагато, але все одно симпатична. Особливо з подушкою.

– Хочеш покурити?– питаю.

Вона підіймає цигарку і показує мені— мовляв, я ж курю.

– Ми принесли,– кажу.

– Принесли?

Вона моментально прокидається. Схоже, це був пароль, у всякому разі— правильна комбінація слів, яка все приводить в рух. Мені це аж самому сподобалось, тому я повторив:

– Так,– кажу,– ми принесли.

– Чорт,– каже Маруся і, боязко дивлячись на Молотова, кладе подушку на місце.

10.15

Зранку на такі речі краще взагалі не дивитися, або якщо вже дивишся, то хіба крізь пальці. Ми так і робимо, і, доки вона ходить кімнатою і збирає свої трусики й шкарпетки, натягує свої драні фірмові джинси, надягає різні медальйони й браслети, ми йдемо собі на балкон і чекаємо на неї там. Вона виходить із великою чорною люлькою, і далі ми вже просто собі стоїмо на балконі й майже ні про що не говоримо, так хіба що— дивимося на ранкові грозові небеса, на порожній суботній муніципалітет, у всьому цьому вміщується стільки повітря й вологи, ніби ми раптом опинилися в чиїхось легенях, наприклад— у легенях старої камбали, що наковталася крижаних арктичних хвиль і тепер лежить собі на дні океану, мовчки страждаючи від передозу.

– Як у тебе справи?– питаюсь я.

Ми востаннє бачились десь місяць тому, було ще зовсім холодно, ми зателефонували їй із вокзалу. «А що ми робили, до речі, на вокзалі?»– не пам’ятаю вже, але зателефонували ми їй точно з вокзалу. Вона сказала: «О’кей, приходьте, візьміть бухла тільки». Ми взяли пляшку «кайзера», потім виходили ще, вона тоді була після якогось масажного кабінету й пахла якимись кремами, у неї тоді було трішки довше волосся і якогось іншого, здається, кольору, хоча якого саме— згадати не можу.

– Погано справи,– каже вона.

– Щось сталося?

– Сталося,– каже вона,– сталося. У школі проблеми. Іспит завалила.

– Прикольно,– кажу.– Ти в школу ходиш.

– Нічого прикольного,– каже вона.– Повне гівно.

– Ясно,– кажу.

– Ми мали написати наукову роботу,– каже Маруся, гріючи люльку в руках.– Тема, знаєш, яка була?

– Яка?– питаю.

– «Що я думаю про роботу муніципальних служб».

– А що це?

– Муніципальні служби?

– Ну.

– Ну, там, скажімо, пожежники. Або газова служба. Комунальники, одне слово.

– Ясно,– кажу я.– І що ти написала?

– Я написала про поливальні машини.

– Про які машини?

– Про поливальні машини. Ті, що вранці поливають вулиці, бачив?

– Бачив,– кажу.– Ти щось знаєш про поливальні машини?

– У мене була якась жахлива ніч до цього. Я майже не спала. Прийшла на урок— а мене просто розриває на шматки, розумієш? Я ледь не померла.

– Ну, так пішла б додому.

– Це ж іспит.

– Попросила б тата, він би підігнав пару бетеерів, і всі проблеми.

– Тобі легко говорити. У тебе тато не військовий.

– Да,– кажу,– слава Богу.

– Йому насправді дуже подобається, коли я його про щось таке прошу. Тому я його ніколи й не прошу.

– Ага,– кажу.

– Це брат його постійно доїть.

– У нього є брат?– питаюсь.

– У мене є брат.– Маруся нарешті розпалює люльку.– У мене є старший брат.

– Чому я його ніколи не бачив?

– Я його сюди не пускаю.

– Чому?

– Я його ненавиджу. Хоча раніше дуже любила.

– І що сталося?

– Він чіплявся до мене.

– Серйозно?

– Серйозно. Він мене колись ледь не зґвалтував, добре, що вкурений був,– у нього просто нічого не вийшло. А так, уявляєш,– міг би стати моїм першим чоловіком.

– Да,– кажу,– буває. А мій брат за мене в дитинстві заступався.

– А мене,– каже вона,– у дитинстві ніхто не чіпав. Боялися…

12.00

– Ну, і що?

– Що?

– Ти про поливальні машини щось розповідала.

– А, так,– згадує вона. Ми сидимо на балконі, Собака спить у кутку, а ми сидимо на якихось килимках і дивимося в небо, Маруся зовсім загублена, вона водить навколо порожніми очима, намагаючись зачепитися бодай за щось, але в неї це не надто виходить, хоча ось звернула на мене увагу, намагається про щось говорити.– Мені візія була. Я ніч напередодні не спала, розумієш, і тут ця робота. Одне слово, я написала їм щось на зразок того, я вже точно не пам’ятаю, але головна думка там була така, що насправді ці поливальні машини, вони поливають зовсім не водою.

– А чим?

– Ти розумієш,– її голос раптом стає серйозний і наляканий,– я колись зранку прокинулася, дуже рано, ще шостої, здається, не було, і мене щось перемкнуло, що потрібно купити молока, і я взяла якийсь термос і в капцях пішла шукати молоко.

– О шостій ранку?

– Я не знала,– каже вона,– що лише шоста. Я просто вийшла на балкон, а було вже світло, дивлюся— внизу проїжджають ці штуки, ну— поливальні машини, я чомусь подумала, що це молоковози, вони ж схожі, погодься.

– Ну, не зовсім.

– Чому?

– Де ти бачила, щоби молоковози поливали вулиці молоком?

– Молоком?– тут Маруся замовкає, очевидно, у неї зараз знову візія, але я встигаю висмикнути її назад.

– Хоча,– кажу,– справді схожі. Принцип той самий. Щось собі возять у бочках. Пожежні машини теж схожі.

– І цистерни з нафтою,– каже Маруся.

– Да,– кажу,– цистерни з нафтою теж, у принципі, схожі на молоковози.

– Я тоді підійшла до поливальної машини зі своїм термосом,– говорить далі Маруся,– і тут, ти розумієш,– на мене потрапив струмінь води, він вдарив якраз по мені, по тілу, по обличчю, по руках, навіть термос із рук вибив. І ось тут, ти розумієш, я піднесла руки до обличчя, по них стікала холодна вода,