Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

6.00

Тому ми їй обов’язково зателефонували б, якби мали звідки, але виходить так, що найближчий телефон— на капепе, де на нас очікують охоронці з ятаганами й вогнеметами, з ручними гранатами й протипіхотними мінами, дбайливо закопаними на заводських клумбах, одне слово— я б туди не йшов, особливо маючи при собі вусатого Молотова, краще вже іншим разом, як-небудь, коли все владнається, ми краще зараз зберемо все, що нам треба,– говоримо ми між собою і збираємо все бухло й рештки драпу. Вася навіть якісь брошури бере з підвіконня— і вилізаємо через паркан. Я ще кажу: «Може, записку Карбюраторові залишимо, аби знав, де нас знайти?!» Але Вася скептично говорить, що це буде записка не Карбюраторові, а прокуророві, тому справді— для чого нам зайвий клопіт, раз уже так трапилося, то потрібно гідно вийти з цих обставин, інакше й бути не може. Чапай далі перевертається в ліжку навколо власної осі, так ніби хтось його уві сні розкручує, мов якийсь маховик, бажаючи запустити в дію щось дуже важливе для цього світу, але воно все ніяк не запускається, крути цим маховиком, не крути, однаково нічого не вийде, лише це змучене і хворе тіло болітиме, як осколок, засаджений диявольськими артилеристами в задницю марксизму-ленінізму й залишений там на згадку про ще одну втрачену душу.

6.15

Ми переходимо ранковим приватним сектором, виходимо на ту саму площу перед цирком, я тягну вусатого Молотова, Собака тягне бухло, брагу ми, звісно, не зціджували, але свої, чесно вирвані в дяді Роберта три коньяки лишили при собі, а Вася йде просто так, йому найгірше, у кожному разі він так говорить, і в нас немає підстав, аби йому не вірити. Нам тут лише перебігти через міст, звернути до церкви, проповзти кілька кварталів і вийти на площу, там іще раз перебігти вулицю й заскочити в під’їзд будинку із вежею, і, якщо нам пощастить і нас ніхто не зупинить, життя благополучно продовжиться ще на кілька годин, до обіду— точно.

6.45

Маруся вкотре пофарбувалася. В оригіналі її волосся має, здається, чорний колір, мабуть, чорний, це було б природньо, усе-таки вона з Кавказу, зараз вона вифарбувана у щось темно-червоне й сильно підстрижене, на ній чорний халатик, під яким уже нічого, крім самої Марусі, немає, вона вивалює все це на нас, нам і без того погано, а тут іще таке. «Ви хто?»– питає вона спочатку, потім упізнає-таки Васю, мене вона ніколи не впізнає, я вже навіть і не ображаюсь, а Собака й узагалі ні на що не претендує. «Ну,– каже,– що— принесли?» Вона ще спить, просто стоячи посеред коридору, стоїть і спить, але про щось розмовляє з нами, погано, щоправда, розмовляє, але хоч щось, добре, що взагалі нас впустила. «Принесли?»– питає вона знову. «Що принесли?»– не розуміє її Вася. «Ну, ви ж обіцяли»– каже Маруся. Я напружуюся, щось тут не так, може, краще відразу звалити й не чекати чергових неприємностей з боку генералітету. «Ви ж телефонували щойно,– напівсонно говорить Маруся,– я ж просила».– «Це не ми телефонували»,– каже Вася. «Не ви?»– дивується вона. «Не ми. А що тобі потрібно?– питається Вася.– У нас усе є, можна ми в тебе пересидимо?» Маруся розчаровано знизує плечима, мовляв, сидіть, мені яка різниця, повертається й зникає в себе в кімнаті, а ми лишаємося в коридорі з нашим другом Молотовим, членом цека.

– Щось вона нам не рада,– говорить Собака і йде на кухню.

– Вона нікому не рада,– кажу я, ідучи за ним.– Чого їй радіти?

– Ну, а чого б і не радіти?– говорить Собака, розливаючи коньяк по глиняних кухликах.– Якби мені хто зранку приніс три пляшки коньяку— я б радів.

– Якби мені,– кажу я, випиваючи,– зранку принесли бюст Молотова, я б ще подумав, чи радіти.

– Треба її розбудити,– каже Собака, наливаючи по- новій.– А то якось негарно— прийшли, сидимо, бухаємо.

– Справді, негарно,– кажу.– Але краще не будити. Краще самим поспати. Я,– кажу,– уже другу ніч поспати нормально не можу. Спочатку мусарня, потім цей марксист в кедах. Спати хочу. Пішли спати.

– Спати?– питається Собака.– Знаєш, я зараз у такому стані, що просто боюся спати.

– Чому боїшся?– питаю.

– Я боюсь, що засну й просто не додумаюся прокинутися, розумієш?

Собака наливає ще, але я вже відмовляюся. «Усе,– кажу,– досить, ходімо спати». Собака незадоволено підіймається, ми знаходимо в одній із кімнат на канапі Васю, який закутався в якусь ковдру й благополучно собі спить, і нам не лишається нічого іншого, як іти шукати якесь інше ліжко, чи канапу, чи бодай щось, ми заходимо до іншої кімнати й бачимо там посеред великого, добре відомого нам ліжка Марусю, уже навіть без халатика, яка запхала голову під подушку, й так спить, і на нас не зважає особливо. Дивна безкінечна ніч, що перетікає в такий самий ранок, наші друзі розповзаються по кутках, і з ними втрачається будь-який зв’язок, вони ніби помирають щодня о сьомій ранку, виглядає все це, в кожному разі, саме так, якщо не страшніше. «Усе— я сплю»,– кажу я Собаці. Він підходить до ліжка. «Посунься,– каже Марусі й відштовхує її на край ліжка.– Можеш спати»,– говорить мені. «Ні,– не погоджуюся,– краще ти до неї».– «Чому я?»– питається Собака. «А чому я?»– «Ти ж спати хочеш, а я,– каже,– її боюся». Я зітхаю й погоджуюся, але все-таки кладу поміж собою і Марусею Молотова, так— про всяк випадок.

9.57

– О чорт!– кричить вона.– Це ще що таке?!

Я прокидаюся й перелякано дивлюся навколо. Поруч зі мною на ліжку сидить Маруся, зовсім без нічого, прикривається подушкою й перелякано дивиться на мене.

– Чорт!– кричить вона.– О чорт! Це ще що таке?

– Не кричи,– намагаюся її заспокоїти.– Чого ти кричиш?

– Це ще що таке?– показує вона на бюст рукою, іншою притримуючи подушку. Собака теж прокинувся й відбіг до дверей. Схоже, Маруся його перелякала.

– Це бюст,– кажу я їй.– Не кричи.

– Чорт!

– Ну, що ти?– кажу я перелякано.– Бюст. Усього лише бюст. Це ми принесли.

– Для чого?– недовірливо питає Маруся.

– Ну, просто так,– кажу.– Думали, може, тобі потрібен.

– Мені не потрібен,– нервово каже вона.

– Добре, зараз ми його заберемо.

– А як ви сюди потрапили?– питається Маруся.

– Ти ж нас сама пустила,– кажу розгублено.

– Для чого?

– Не