Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

Для чого все це? Мені зараз дев’ятнадцять, через п’ять років, якщо я не помру від побутового триперу, мені буде всього-на-всього двадцять чотири, Гайдар у цьому віці вже навіть полки не водив, що я буду робити у двадцять чотири? Чи будуть у мене полки? І якщо будуть— куди я їх поведу? У принципі, я можу робити будь-що, ну, майже будь-що, але тут така проблема— я не хочу робити нічого, мені так природніше, хоча не всі це розуміють, така проблема.

– Марусі!– вигукує Собака, який до цього стояв біля вікна й нервово вдивлявся у свіжий червневий ранок.– Марусі можна, у неї повна квартира такого гівна, може, їй і цей пам’ятник підійде.

І тут ми всі згадуємо про Марусю.

Але Марусі потрібно попередньо передзвонити, просто так до неї завалювати не можна— буде гірше. Маруся— це такий, типу, місток із зовнішнім світом, власне, від неї я вперше в житті довідався, що таксівкою, виявляється, можна користуватися, не лише коли запізнюєшся на вокзал чи коли тебе п’яного довозять додому— а просто так. Ось просто ти виходиш із дому, й маєш кудись доїхати, і ось береш собі таксівку. І, що найпарадоксальніше, платиш у кінці подорожі таксисту бабки— раніше я не знав, що так теж можна, вона мені показала це першою.

І це при тому, що вона навіть молодша за нас усіх. Їй усього лише років шістнадцять. Там така історія— її тато з Кавказу, він— я не знаю— чи то грузин, чи то азер, по-моєму, усе-таки грузин, я в цьому не розбираюся, одне слово, він генерал, справжній генерал зі своєю кількістю гарматного м’яса в казармах і літаків в ангарах, першу половину свого складного офіцерського життя він кочував по Союзу, оберігаючи, я так розумію, мирне небо нашої Вітчизни, останні років десять зависав у Харкові, з дружиною розлучився, їхня єдина донька підросла й послала їх обох, генерал купив їй прикольну двокімнатну квартиру в крутому будинку на площі, з видом на муніципалітет, щоправда, на горішньому поверсі, під самою вежею, на щось приземленіше в нього не вистачило чи то бабок, чи то ракет на продаж, але це все одно було круто. Маруся навчалася в крутій школі, мала купу бабок, ледь не народила рік тому, у свої п’ятнадцять, тато-генерал ледве умовив її зробити аборт, подарував їй за це «жигуль», Маруся на диво легко погодилася— аборт зробила, «жигуль» розхуячила і далі жила собі своїм життям, яке вона, із вродженою кавказькою мудрістю й життєрадісністю, вчасно розподілила на красиве і корисне,– красивим у цьому випадку була крута школа, двокімнатна квартира й розхуячений «жигуль», а корисним— усе те сміття й весь той непотріб, із яким вона мала справу у вільний від навчання час: Маруся знала Сашу Чернецького, ходила на панк-концерти, жерла таблетки, курила драп, пила портвейн, щоправда, без залежності, себто зранку благополучно виригувала рештки поганого алкоголю і йшла вчити Лобачевського чи кого вони там у школах вивчають. Паранойя, одне слово, типова паранойя, за це ми її й любили. До неї час від часу можна було завалити, попередньо зателефонувавши й назвавшись,– вона нас не всіх пам’ятала, хоча спала зі всіма, для неї це був не секс, для неї це було щось значно цікавіше, я не знаю що. Ми напивалися в її понтовій квартирі, кричали на її балконі з видом на муніципалітет, дивилися її відео, а потім засинали в її ліжку, інколи навіть без неї. Мені в цьому випадку навіть не стільки секс подобався, скільки сама можливість прокинутися бодай із кимось, не самому, не сам на сам зі своїм похміллям і своїми кривавими сновидіннями, прокидатися з кимось— це завжди прикольніше, навіть якщо це Маруся, яка не пам’ятає, як тебе звати і що ти з нею вчора робив. Вона надзвичайно байдуже до нас усіх ставилася, точніше, вона щоразу ставила нас на місце, завжди ніби говорила— те, що ви всі мене вчора мали, свідчить лише про те, що зараз ви заберете разом із собою всі свої заригані шмотки, усю порожню тару, весь свій канабіс, весь свій геморой, усе своє гівно й звалите звідси у свою каналізацію, а я— Маруся— залишуся тут, зроблю собі молочний коктейль і буду дивитися на ранковий муніципалітет, до якого ось-ось почнуть з’їжджатися всілякі депутати чи просто випадкові вилупки, і це завжди діяло— принаймні мене це вбивало щоразу, без варіантів, я розумів про себе все, чого мені про мене свого часу не сказали батьки, не сказали невідомо чому, можливо, їм мене просто було шкода.

Так чи інакше, але без дзвоника до неї приходити просто не варто, можна нарватися на старого генерала, хоч я його, чесно кажучи, в очі ніколи не бачив, Маруся якось усе це розводила, вона любила себе і своє життя й, очевидно, не хотіла, аби в її бульйоні плавали зайві мухи, крім того, старий, мабуть, і сам підозрював, що його улюблена донька Маруся не завжди дотримується внутрішнього гарнізонного розпорядку, тому, бажаючи відвідати дитину, теж завжди попередньо телефонував їй, такі вже в них на Кавказі звичаї, тоді вона викидала за вікно всіх своїх випадкових гостей, примушувала їх забирати разом із собою порожню тару й недорізану варену ковбасу, висипала через кватирку бички, викидала до смітника бульбулятори, зсипала крихти до унітазу, одним словом— згортала декорації і поверталася до нормального життя, у якому був тато-генерал, збройні сили республіки, регулярне харчування, спортивні зали, тенісні корти, нормальні знайомі, вища освіта, гарна музика, мається на увазі— жива гарна музика, не в записах, хоча й гарні записи теж— коротше, весь той мінімальний набір протезів і штучних щелеп для більш зручного пересування по цьому життю, якими тебе обдаровує система, у разі якщо ти погодишся переписати в заповіті на її ім’я власні нирки, легені, статеві органи й душу. Вона всі ці протези мала, тому могла собі дозволити вимахуватися й час від часу досить-таки глибоко занурюватися в каналізаційні люки суспільства, залітати на пару діб на зворотній бік місяця, який, до того ж, був весь час не так уже й далеко звідси,– перебути там якийсь час на траві й портвейні, долучитися— бодай тимчасово— до Великої Нервової Системи, Рваної і Залатаної Мережі Кровообігу та Любові, зануритися з головою в потоки лімфи, лайна та сперми, на самому дні яких, як дехто думає, і є найбільш масивні й дивовижні шматки щастя, хоча насправді там нічого немає, це вже я вам точно