Сергій Вікторович Жадан - Депеш Мод. Ще одна розмова

відношу Молотова на балкон, і ми йдемо вниз, Маруся підводить нас до гаража, ворота гаража оббиті залізом і міддю, справжня тобі брама пекла, за такими ворітьми потрібно ховати драконів або атомні бомбардувальники, щось апокаліптичне, одне слово. Смішно, але в Марусі там усього лише розхуячений «жигуль», у самій брамі є ще одні— менші— ворота, так само оббиті залізом, Маруся відчиняє саме їх: «Заходьте!»– «Може,– каже Вася,– відчинимо ворота?»– «Ви заходьте,– наполягає Маруся.– Я сама відчиню, а то хтось побачить, як ви крутитесь біля гаража,– почне розпитувати, я сама, лізьте в машину». Ми заходимо до темного гаража, справді бачимо там розхуячений, але ще цілком боєздатний «жигуль» і запихаємося втрьох на заднє сидіння— я, Вася Комуніст і Собака Павлов. Собака спочатку хоче лізти на переднє сидіння, але праві бокові наглухо розбиті й ум’яті всередину, тому ми беремо Собаку до себе, так би мовити— на коліна. Маруся якийсь час стоїть біля воріт, дістає звідкись із кишені джинсів недобиту папіросу, швидко її добиває і раптом згадує, що вона про щось забула. «Про що я забула,– думає вона,– про що? Чому я біля гаража, мабуть, я хотіла кудись їхати, але куди?»– думає вона, задумливо заходить усередину й сідає за кермо. «Ну, що, Марусю,– кричить їй нервово Собака,– їдьмо?»– «Їдьмо»,– реагує на заклик Маруся, заводить двигун і врубає задній хід. Відчинити ворота вона, звісно, забуває.

14.45

– Вилізеш?– питаюсь.

– Вилізу-вилізу,– каже Маруся.– Усе гаразд.

– Іди додому,– каже їй Вася.– Дійдеш сама?

– Дійду,– каже Маруся.

– Точно дійдеш?– питається Вася.

– Ага,– каже вона й пробує знову завести машину.

Вася перехиляється із заднього сидіння й забирає в неї ключі. Разом ми витягуємо нашу подружку з крісла пілота, зачиняємо за собою гараж, кладемо їй у руки її ключі і йдемо собі, думаючи ще— дійде вона чи не дійде і якщо дійде— то куди, але так виходить, що, доки ми вибираємося на площу й дивимося звідти на будинок проти муніципалітету, Маруся якимось дивом опиняється на своєму балконі й уже сидить там, притулившись до Молотова, два нещасні обдовбані створіння— Маруся у фірмових драних джинсах і футболці з «Роллінг Стоунз» і Молотов, член цека, старий гедоніст, любитель коктейлів,– ближче до неба, хай усього лише на кілька метрів, але— ближче.

Частина 2. Ріка, що тече проти власної течії

15.15

Я тисну довго й наполегливо, не маю вибору, що тут скажеш,– якщо його зараз тут не виявиться, нам доведеться повертатися додому, а там ще невідомо що на нас чекає, загалом— тоді вся ця затія втрачає сенс, для чого ж ми тоді другий день тягаємося містом, намагаємося щось виправити в цій, доволі-таки лажовій, ситуації, тож головне— щоб він тут був, але ніхто не відчиняє, і я вже думаю, ну, гаразд, не вийшло, поховають вітчима та й по всьому, поїде наш друг потім на сорок днів, якщо вже їм так сильно треба, вони можуть усе це для нього зафіксувати, сфотографувати його попіл або зняти на відео, щоби потім вбитий горем Карбюратор переглядав печальну церемонію довгими зимовими вечорами, перед сном. Собака врешті не витримує й починає бити у двері ногою, я хочу його заспокоїти, але тут за дверима чується якесь шамотіння, хтось, здається, іде до нас, двері справді відчиняються, і до нас виходить лисий товстий чувак у синьому шовковому халаті.

– Шо нада?– питається він.

– Нам Какао нада,– говорить йому Собака.

Чувак мовчки дістає з кишені халату газовий пістолет і приставляє його до Собачого писка.

– Яке какао?– питається він.

– Наш друг,– перелякано говорить йому Собака.– Какао.

– Шо ти грузиш?– нервується чувак, очевидно Гоша.

Вася ховається в мене за спиною, а я думаю— як же його звати, цього нашого Какао,– як же його звати, як можуть звати донбаського інтелігента? Мабуть, Андрюшою, точно— Андрюшою.

– Андрюша,– кажу я.– Нам потрібен Андрюша. Ми його друзі.

– Да?– недовірливо перепитує Гоша.– Ну, ладно, заходьте,– каже він, але пістолет не прибирає. Раптом бачить у Собаки наплечник і каже:– Шо там?

– Бухло,– каже Собака.

– Давай,– говорить Гоша.

Собака дістає пляшку коньяку, віддає Гоші, той мовчки запихає її до кишені халата, і ми заходимо за ним і опиняємось у велетенській квартирі, коридор тягнеться кудись углибину, ми йдемо за Гошею й виходимо на безрозмірну кухню, нехуйово йому, очевидно, платять за опльовування наших святинь, думаю я із заздрістю, на кухні сидить Какао, щоправда без костюма, теж у якомусь халаті, таке враження, що в них тут сауна, сидить і п’є щось із великої чашки, можливо, саме какао і п’є.

– Андрюша, це до тебе,– каже йому підар-редактор і, утративши до нас будь-який інтерес, зникає в нетрях своєї підарської квартири.

– Привіт,– радісно посміхається до нас Какао, мудак товстий.

– Привіт, Какао,– каже Вася.– Прикольний халат.

– Ти в ньому тепер завжди ходитимеш?

– Це мені Гоша дав,– пояснює Какао.

– Ну, гаразд,– перебиваю я його.– Маруся казала, що ти телефонував, щось про Карбюратора говорив.

– Ага,– каже Какао.– Я вам ще вчора хотів сказати, а ви слухати не стали.

– Що нам тебе слухати,– починає Собака, але Вася його спиняє, мовляв, хай говорить.

– Ось,– продовжує радісно Какао.– Ви пішли, а я потім думаю, треба ж вас якось попередити.

– Про що попередити?– питається Вася.

– Про Карбюратора.

– Ти знаєш, де він?

– Знаю.

– Він у місті?

– Ви що— лохи?– хоробриться Какао, відчуває все-таки, мудак, що він на своїй території.– Ладно ці придурки, але ти, Жадан, мав би знати, ви ж, здається, разом навчаєтесь.

– Я хворів,– кажу.

– Ага,– погоджується він,– у тебе це надовго. Карбюратор давно в таборі.

– У якому таборі?– лякаюсь я.

– Він що— сів?– лякається собі Собака.

– Та ні, куди він сяде,– сміється Какао.– Він у цьому, у піонерському таборі, чи як це тепер називається, трудовому, о. Там зараз якраз цей, як це, перший строк, ні не строк, завіз. Ні, не завіз, зміна. Приїде купа малолітніх уйобків, і Карбюратор буде їх учити, як ставити намет.

– Ні фіга собі,– дивуюсь я.

– Да,– говорить Какао,– у таборі прикольно. Купа тьолок. Я колись, ще в школі, їздив раз, так до мене там один вожатий чіплявся. Уявляєте— підаром виявився.

– Ось і Карбюратор, мабуть, до когось чіпляється,– каже Вася.