Публій Овідій Назон - Метаморфози

355 Постать слонової кості кладуть або сніжну лілею.

356 «Мій він тепер! Таки я взяла верх!» — торжествує наяда.

357 Одяг відкинувши, хутко за хлопцем у воду пірнає.

358 Той опирається їй, а вона силоміць то цілує,

359 То обнімає його, то грудей проти волі торкнеться —

360 З різних боків припадає, і горнеться, й липне до нього.

361 Врешті довкола плавця, щоб не вислизнув, щоб не пручався,

362 Так обвилась, мов змія, що її аж до хмар піднімає

363 Владар пернатих, орел: йому шию змія охопила

364 Й ноги, а довгим хвостом намоталась на крила простерті.

365 Так наполегливо плющ на високому стовбурі в'ється,

366 Так восьминіг на морській глибині випускає раптово

367 Всі свої щупальця й наче тенетами стискує жертву.

368 Правнук Атланта тим часом стоїть на своєму й наяду

369 Втіх позбавляє близьких; а вона, просто впившись у нього

370 Тілом усім: «Хоч-не-хоч, — йому шепче, — моїм таки будеш,

371 Не сподівайся втекти! Повеліть же, боги, щоб однині

372 Я при ньому була, а він — при мені був навіки!»

373 Вчули цю просьбу боги: непомітно змішавшись, обоє

374 В тілі з'єднались однім, одне вже було в них обличчя.

375 Так і дві гілки, якщо їх корою впов'єш однією,

376 Живляться разом, ростуть, поки тілом єдиним не стануть.

377 Тож, коли тісно ті двоє сплелись, то були вже не двоє:

378 З виду хіба що подвійні вони, бо вже годі сказати,

379 Хлопець чи дівчина це: і так, і не так одночасно.

380 Чуючи млість у руках та ногах, півмужчиною ставши

381 У мерехтливій воді, куди входив мужчиною щойно,

382 Руки до неба підняв, і вже не хлопчачим благає

383 Голосом Гермафродит: «О ви, моя ненько, мій батьку,

384 Сина свого, що й ім'я перейняв у вас, просьбу сповніте:

385 Той, хто в потік той пірне, півмужчиною з нього хай вийде.

386 Ледве торкнувшись хвиль, нехай тілом одразу розм'якне!»

387 Жаль стало сина батькам; і сповняють, що він, двоєдиний,

388 Просить їх: води пливкі чарівним занечищують зіллям».

389 Стихла й вона. Проте Мінія донька ще й далі до праці

390 Квапить усіх, над богом новим та над святом глумиться.

391 Тут, хоч не видно було їх ніде, загриміли зненацька

392 Бубни гулкі звідусіль, зігнуті роги заячали,

393 Дзвоном озвалася мідь, запахло смолою й шафраном.

394 Потім, хоч важко й повірить у те, почала зеленіти

395 Тканка, й листям узявсь, повислий, мов плющ, їхній одяг.

396 Ось уже де-не-де й грона звисають; де нитка снувалась —

397 В'ється вусата лоза, крізь основу брость проростає.

398 Вже й виногроно важке пурпуровим поймається блиском.

399 День пригасав. Наставала пора, яку годі й назвати:

400 Темряви ще не було, але й світла вже наче не стало,—

401 Никлого дня з несміливою ніччю хвилинне сусідство.

402 Крівля раптово стряслась, і здалося, що всюди олійні

403 Враз ліхтарі зайнялись, багрянцем весь дім освітивши.

404 Звірів примарних довкіл розляглося лунке завивання.

405 Кинулись сестри шукать по кімнаті задимленій сховку,

406 Тиснуться всі по кутках — від очей, від огнів якнайдалі.

407 Поки ховаються в ніч, їх тендітні суглоби вкриває

408 Плівка, й суцільне крило їм рамена затягує й руки.

409 Так метушаться вони в темноті, й переміни своєї

410 Все ще не бачить ніхто. І хоча не вкривалися пір'ям,

411 Легко, проте, повисали в повітрі на крилах прозорих.

412 Хочуть мовити щось, та порівняно з тілом мізерний

413 Звук видають, і жалі свої свистом тонким виявляють.

414 Вабить їх крівля, не ліс, і літають, цураючись сонця,

415 Тільки вночі, тож і назву від пізнього вечора мають.

416 Лиш після того по Фівах усіх божеством повселюдно

417 Визнаний Вакх. Розголошує всім про його всемогутність

418 Іно, Семели сестра: серед них лиш вона не зазнала

419 Болю — хіба що того, яким сестри її засмутили.

420 Бачачи те, як вона Атамантом, своїм чоловіком,

421 Дітьми своїми та плеканцем-богом гордиться, Юнона,

422 Вже розпікається: «Міг же розпусниці син меонійських

423 Зачарувати плавців, їх занурити в море бездонне;

424 Міг домогтися, щоб сина свого рвала мати на кусні;

425 Ще й дивовижними крилами вкутала Мінія дочок!

426 Я ж, хоч Юноною звусь, маю кривди безсило терпіти?

427 Маю обмежитись цим? Моя велич уся — тільки в цьому?

428 Сам він, однак, мене вчить (бо й у ворога вчитись не сором),

429 Силу яку має шал: страхітлива загибель Пентея —

430 Доказ аж надто ясний. То чому б нині й Іно не мала

431 Шалу гризького жало, які і всі її рідні, відчути?»

432 Є один спадистий шлях, лиховісним затінений тисом:

433 До підземельних осель серед тиші німої веде він.

434 Мляво парує там Стікс, і тіні недавно померлих

435 Шляхом тим сунуть униз — вже не люди, лиш обриси їхні.

436 Млиста зима в підземеллі панує, і новоприбулі

437 Помацки йдуть по шляху до Стігійського краю; не знають,

438 Де в тій долині сумній непроглядного Діта оселя.

439 Тисячу входів має довкола те місто безмежне,

440 Тисячу навстіж одчинених брам. Як до моря —