Публій Овідій Назон - Метаморфози

268 Барва багряна лягла, до фіалки, журливої квітки,

269 Стала подібна. За Сонцем, однак, хоч і корінь тримає,

270 Все повертається: давня жага й перемінену сушить».

271 Тим закінчила вона, й захопила всіх оповідь дивна.

272 Дехто їй віри не йняв, а дехто й не сумнівався

273 В силі правдивих богів; не було, проте, Вакха, там, кажуть.

274 До Алкітої тоді, постихавши, звертаються сестри.

275 Та, проганяючи вправно швидкий між основою човник,

276 Мовить: «Змовчу про любов пастуха — про Дафніса з Іди:

277 Всім же відомо про те, як у камінь його обернула

278 Німфа, лиха на суперницю: ось як любов розпікає!

279 Не наміряюся вам повторяти, як проти природи

280 Сітон то жінкою був якийсь час, то ставав чоловіком.

281 Не зупинюся й на Кельмію — нині алмаз він, а був же

282 Другом Юпітера — хлопця колись, — ні про вас, о курети,

283 Діти дощу, не почну, ні про вас, Кроконе й Смілако,

284 Що замінились у квіти дрібні,— захоплю новиною.

285 Звідки славу лиху здобуло джерело Салмакіди,

286 Й силу таку, що, торкнувшись, в'ялить і розніжує тіло,—

287 Слухайте. Знана-бо міць його хвилі, незнана — причина.

288 Сина Меркурію в дар повила Кітерея прекрасна,

289 Й діви-наяди в печерах ідейських його згодували.

290 Хлопець той видавсь такий, що з обличчя однаково батька

291 Й матір нагадував, так що й ім'я від батьків перейняв він.

292 Щойно п'ятнадцять минуло йому, як батьківські гори

293 Та годувальницю Іду покинувши, в світ він подався.

294 Радо краями незнаними йшов, на незнані дивився

295 Ріки, й утоми не чув, озираючись пильно довкола.

296 От він лікійські міста й сусідню з тим краєм відвідав

297 Карію. Бачить там озеро, чисте настільки, що в ньому

298 Видно й піщинки на дні. Очерет не росте там болотний,

299 Ні осока з порожнистим стеблом, ні ситник гостроверхий.

300 Дивна прозорість води… Моріжком облямований берег;

301 Далі — трави довкіл поросли, що не в'януть ніколи.

302 Німфа в місцях тих жила. Їй чужі були лови, не вміла

303 Й лука тримати в руці, не змагалася в бігу ніколи.

304 З-поміж наяд лиш її прудконога не знала Діана.

305 Кажуть, їй радили сестри не раз: «Візьми ж, Салмакідо,

306 Спис або хоч сагайдак розмальований, не полінуйся

307 Серед дозвілля свого й полюванням суворим зайнятись».

308 Списа, однак, не бере, сагайдак їй — не до вподоби,

309 Серед дозвілля свого забуває про лови суворі.

310 То джерелом охолоджує тіло гнучке, то волосся

311 Чеше тонким гребінцем із кіторського бука, й до хвилі,

312 Мовби до дзеркала, зиркає: як я, мовляв, причесалась?

313 То, огорнувши свій стан серпанковим ясним покривалом,

314 Чи на травиці м'якій, чи на листі м'якім опочине.

315 Часто зриває квітки. Випадково й тоді їх зривала,

316 Як подорожнього вгледіла; тут же його і запрагла.

317 Та, вгамувавши порив, привела до порядку свій одяг,

318 Причепурилась, хоча була й так прехороша собою.

319 Й тільки тоді вона, кроком легким підійшовши до нього,

320 Так почала: «Справедливо тебе я назвала б, юначе,

321 Богом, і то Купідоном самим; а якщо ти із смертних,

322 Значить, щасливі стократно батьки, що тебе породили,

323 Щасний твій брат, пощастило й сестрі, якщо є вона в тебе,

324 Й няні, котра згодувала тебе; та одній, безумовно,

325 Поталанило найбільш — нареченій твоїй, якщо тільки

326 Маєш таку, що весільних достойна була б смолоскипів!

327 Є така в тебе — то хоч крадькома я тобі подарую

328 Ласку свою, а нема — поєднаймось на шлюбному ложі!»

329 Тим закінчила вона, й зарум'янивсь юнак соромливо,

330 Бо й не чував про любов; йому личив, одначе, рум'янець.

331 Яблуко так червоніє на гілці, осяяній сонцем,

332 Так і слонова кість, коли в пурпур її омочити,

333 Й місяць, коли при затемненні міддю видзвонюють марно.

334 Німфа — цілунків жде: «Хоч як брат поцілуй мене» — каже.

335 Й руки уже простягла до його білосніжної шиї.

336 «Годі! — він їй, — а ні, то тебе й цю місцевість покину!»

337 «Що ти! — злякалась вона, — ці місця я тобі відступаю,

338 Гостю!» І йде собі геть, але тільки вдає, що відходить.

339 Ще озирнулася декілька раз і, в чагар увійшовши,

340 Нишком присіла собі, підігнувши коліно, а хлопець,

341 Певний, що серед незайманих трав одинцем походжає,

342 Врешті ногою знічев'я торкнувся грайливої хвилі;

343 Далі занурив стопу — й течія невимовно ласкава

344 Втомлене тіло нараз переповнила млостю п'янкою.

345 Тут він свій одяг легкий із юнацького тіла знімає…

346 Наче вогонь Салмакіду пройняв, як побачила вперше

347 Голу красу юнака — запалали їй очі жагою.

348 Так, бува, сонце сяйне, коли дзеркала рівна поверхня

349 Серед безхмарного дня його круг відіб'є найчистіший.

350 Годі вже стриматись їй, наперед сона втіху смакує,

351 Ласки жадає його і до нього, шаліючи, рветься.

352 Він же руками плеснув і в прозорість рухливу з розгону

353 Кинувсь, і вправно пливе, викидаючи руки по черзі,

354 Й видно його у воді — як, буває, під скло