Публій Овідій Назон - Метаморфози

441 Так усі душі до нього пливуть. Там селитися може

442 Цілий народ, і хоч як би юрмивсь — буде краплею в морі.

443 Тіні безкровні без тіла й кісток сновигають по ньому.

444 Дехто торгівлі віддавсь, при палаці Плутоновім дехто

445 Служить, а хто й ремеслом, як було за життя ще, зайнявся.

446 Кожен там, як і належить, покару свою відбуває.

447 Ось куди сходить, покинувши небо, всевладна Юнона,

448 Донька Сатурна, — таку вона лють, таку ненависть чує.

449 Щойно туди увійшла, — подавшись під кроком богині,

450 Темний поріг застогнав, і Кербер трьома одночасно

451 Пащами гавкнув три рази підряд. Народжених ніччю

452 Кличе сестер вона — темних богинь, що глухі до благання.

453 Біля дверей, адамантом окутих, вони, посідавши,

454 Гребенем чорних гадюк із волосся хотіли зчесати.

455 В чорній підземній імлі, серед тіней, пізнавши богиню,

456 Хутко вони піднялись. Нечестивим зветься те місце:

457 Тітій шулік там собою живив, простягнувшись на дев'ять

458 Югерів[7] тілом своїм. І тобі не вдавалось, Тантале,

459 Хвилі зловить, а з лукавого дерева — плоду зірвати.

460 Знову й знову під гору викочуєш камінь, Сісіфе.

461 Крутиться там Іксіон: себе ловить, від себе тікає.

462 Ті ж, які руку зняли на своїх наречених, Беліди,

463 Воду постійно беруть, але бочки ніяк не наповнять.

464 Оком суворим Сатурна дочка повела вколо себе,

465 Першим з усіх Іксіона побачила, далі — Сісіфа,

466 Й так собі каже: «Чому ж то з братів тільки він безконечну

467 Кару тут мусить нести? Атамант же в палаці владичім

468 Гордо живе, хоч не раз, пам'ятаю, мене зневажали —

469 Він і дружина його!» Свого гніву й дороги причину,

470 Й те, чого хоче, звіщає. А хоче, щоб Кадма владичий

471 Дім поваливсь, щоб до злочину шал довів Атаманта.

472 Просить, велить, обіцяє нараз і, як тільки може,

473 Збуджує чорних богинь. Заледве скінчила Юнона,—

474 Вже Тісіфона бліда головою патлатою гнівно

475 Скинула й, чорних настирних гадюк одігнавши від рота,

476 Мовила так: «Манівцями не прийнято тут говорити:

477 Що повелиш, те вважай уже здійсненим. Край наш немилий

478 Можеш на небо своє, де чистіше повітря, змінити».

479 Радо Юнона злетіла в ефір. Перед входом до неба

480 Донька Тавманта, Іріда ясна, її вмила росою.

481 А Тісіфона в цю ж мить смолоскип, омочений кров'ю,

482 В руку, нещадна, бере і плащем, що його обагрила

483 Кров, окриває себе й, підв'язавшись в'юнкою змією,

484 З дому виходить, її супроводжують, вірні їй: Смуток,

485 Острах і Жах, і з лицем перекошеним дика Нестяма.

486 Вже на дорозі вони; тоді й еолійські одвірки,

487 Кажуть, одразу стряслись, наче й двері кленові поблідли,

488 Й сонце померкло нараз. Налякалася з'явищ тих Іно,

489 Й сам Атамант похолов. Готувалися вибігти з хати,

490 Тінню страшною, однак, на порозі Ерінія стала:

491 Руки, вповиті десятками змій, розвела перед ними,

492 Ще й головою стрясла. Сколихнулись розлючені змії,

493 Деякі в неї на плечах повисли, а деякі люто

494 Біля грудей, зісковзнувши, сичать і мигтять язиками,

495 Гноєм блюють. Серед них вона двох вириває з волосся

496 Й кидає, в руку схопивши заразливу. Ті, їй послушні,

497 Вже Атамантові й Іно за пазуху лізуть і думи

498 Темні й важкі наганяють на них, не вражають, одначе,

499 Тіла — сама лиш душа відчуває шалені укуси.

500 Ще й рідину Тісіфона взяла — незвичайну отруту,

501 Кербера піну їдку та отруйливу слину Ехідни,

502 Й зілля, що вводить у блуд, і дурман, що засліплює розум,—

503 Все, що до злочину, безуму, сліз та до вбивства схиляє,

504 Разом розтерла і, свіжої крові доливши, зварила

505 В міднім котлі; за копистку їй правила гілка цикути.

506 Ще й не отямились ті, як вона цю скажену отруту

507 В груди влила їм обом, аж до дна скаламутивши душу.

508 Стала тоді смолоскипом кружляти, і він у повітрі,

509 Швидко вогнями вогні доганяючи, кола виводив.

510 Горда мистецтвом своїм, повертається знов у безплідний

511 Діта великого край і розв'язує пояс гадючий.

512 В цю ж таки мить заметавсь Еолід у середнім покої:

513 «Друзі! — викрикує.— Гей! Розставляйте в цім лісі тенета!

514 Щойно левицю з двома левенятами тут я побачив!»

515 Наче за звіром, так він за дружиною мчить, ошалілий,

516 І вириває Леарха їй з рук, що до нього всміхався,

517 Тягнучи руки дрібні, й, ніби пращею, ним у повітрі

518 Пару разів покрутив — і, навіжений, личком дитячим

519 Вдарив об камінь. Щойно тоді стрепенулася й мати:

520 Може, прошив її біль, а можливо, й отрута озвалась,—

521 Зойкнувши, рине кудись, розпустивши в нестямі волосся,

522 Не випускаючи з рук своїх голих тебе, Мелікерте.

523 «Вакху — Евгію!» — кричить. Посміхнулась Юнона зловтішно —

524 Хай, мов, сьогодні поможе тобі вихованець твій любий!

525 Скеля, над морем нахилена, є. Від дощів, наче крівля,

526 Хвилі, що вперто довбуть їй підніжжя, вона захищає.

527 Верх піднімає до хмар, а чолом висувається в море.