Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

30-тисячний корпус, а австрійський міністр закордонних справ скликав у Відні конференцію представників Британії, Франції та Пруссії, яка 16 (28) липня 1853 р. запропонувала урядам Росії та Туреччини ноту щодо прав католицьких і православних підданих султана. Обидва уряди відкинули ці пропозиції.

Британія, стурбована зростанням російської потуги на Близькому Сході, почала шукати вирішення цієї проблеми разом із Францією. Першим практичним кроком британсько-французької коаліції стало відправлення військових кораблів до берегів Османської шперії. Коли у вересні 1853 р. у Стамбулі вибухнули антиросійські заворушення, ескадра в складі двох британських і двох французьких кораблів увійшла до Дарданеллів під приводом захисту своїх підданих, що мешкали в османській столиці.

Перші постріли

Після того як Росія відкинула османську вимогу звільнити князівства, султан Абдул-Меджид, побоюючись можливого виступу власних підданих під ісламськими та консервативними гаслами, наважився оголосити Росії війну. Султанський фірман було оприлюднено 22 вересня (4 жовтня) 1853 р., а 11 (23) жовтня турецькі батареї обстріляли російську флотилію на Дунаї. Через чотири дні турецька армія під керівництвом Омера-паші (колишнього австрійського офіцера, серба Михайла Латаса) перейшла Дунай та увійшла до Волощини. Турецьке військо на Балканах налічувало 145 тисяч вояків, проте лише половина становила кадрове військо, решта ж була погано навченим ополченням. Але реформи попереднього десятиліття далися взнаки і турецьке військо чинило затятий опір, здобувши 23 жовтня (4 листопада) 1853 р. перемогу над росіянами під Олтеницею.

На Кавказі турки розраховували на допомогу гірських племен, що десятиліттями воювали проти Російської імперії, та планували висадити десант на східному узбережжі Чорного моря силами свого флоту, що мав шість лінійних кораблів і 20 фрегатів. Але цей план перекреслила перемога російського Чорноморського флоту під Синопом 18 (30) листопада 1853 р.

Російський Чорноморський флот на той час мав у своєму складі 14 лінійних кораблів, 14 фрегатів, 12 бригів, 4 корвети та кілька дрібних суден. В екіпажах кораблів Чорноморського флоту традиційно було багато вихідців з українських губерній. Як російський, так і турецький флоти мали в своєму складі новочасні пароплави. Власне, перший в історії бій між пароплавами відбувся саме на Чорному морі в листопаді 1853 р., коли російський паровий фрегат «Владимир» здобув перемогу над турецьким фрегатом «Перваз-Бахрі».

Частина турецького Чорноморського флоту (9 фрегатів, 3 корвети та дрібні судна) зосередилася в порті Синоп під захистом берегових батарей. Наприкінці листопада їх заблокувала російська ескадра віце-адмірала Павла Нахімова (3 лінійні кораблі). 17 (29) листопада на допомогу Нахімову прийшла ескадра адмірала Новосильцева (ще 3 лінійні кораблі та 2 фрегати). Наступного дня опівдні, скориставшись сильним вітром, що утруднював маневр турецьким кораблям, російська ескадра атакувала турків. Потужні гармати російських лінійних кораблів, що стріляли новими розривними снарядами, не залишили туркам жодного шансу. Синопський бій показав, що дерев’яні кораблі є надзвичайно вразливими від сучасних гармат із «бомбічними» снарядами. Протягом чотирьох годин 15 турецьких кораблів було зруйновано, лише одному пароплаву вдалося вирватися з палаючого порту. Берегові батареї також були знищені гарматним вогнем. Турки втратили понад 3 тисячі вбитими, у полон було взято 200 турецьких моряків разом із командувачем турецької ескадри Османом-пашею. Російська ескадра втратила 37 людей убитими та 233 пораненими. Нахімов одразу перетворився на народного героя Росії.

Наступного дня, 19 листопада (1 грудня) 1853 р., 10 тисяч російських вояків під Башкадикларом у Закавказзі перемогли втричі більше турецьке військо. Ця перемога призвела до того, що населення російського Закавказзя, хоча й недружньо налаштоване щодо Росії, не виступило відкрито на допомогу туркам. Водночас почалися протитурецькі заворушення на грецьких територіях Османської імперії, підбурювані з незалежної Греції.

До війни вступають Британія та Франція

Газети у Франції та Британії у своїх репортажах про Синопський бій описували пожежі в місті, спричинені переважно потраплянням палаючих уламків від турецьких кораблів у будинки поблизу порту, та показували їх як доказ «російського варварства». Громадська думка обох країн схилялася до того, що необхідно силою захистити Османську імперію від російської агресії.

23 грудня 1853 р. (4 січня 1854 р.) британсько-французька ескадра увійшла в Чорне море, а 15 (27) лютого 1854 р. союзники поставили росіянам ультиматум, у якому вимагали виведення військ із Дунайських князівств до кінця квітня. Через два тижні Британія і Франція уклали у Стамбулі угоду, в якій вони гарантували територіальну цілісність Османської імперії, а султан обіцяв впровадити реформи, спрямовані на встановлення рівноправ’я його християнських підданих.

Цар Микола І відхилив британсько-французький ультиматум і відправив до Відня свого посланця генерала Орлова з метою схилити австрійського імператора Франца-Йосифа до союзу або хоча б до нейтралітету у війні Росії з Британією й Францією. Цар пропонував Австрії спільний протекторат над новими країнами на Балканах, що утворилися б після розвалу Османської імперії внаслідок неминучої поразки у війні з Росією. Російський імператор розраховував на те, що австрійці згадають його недавню допомогу в придушенні угорського повстання. Ті, одначе, не пристали на його пропозицію, але натомість висунули вимогу щодо виведення російської армії за Прут. Австрійський корпус на кордоні з Дунайськими князівствами зріс до 50 тисяч.

Микола І був страшенно обурений «австрійською невдячністю». Він начебто заявив австрійському послові графу Естергазі, що з усіх польських королів найдурнішими були Ян Собеський і він, Микола І, бо обидва врятували Австрію від загибелі. Але відступати він не збирався, незважаючи на міжнародну ізоляцію Росії. 11 (23) березня 1854 р. російська армія перейшла на правий берег Дунаю та зайняла турецькі фортеці Мачин, Тульчу й Ісакчу. У відповідь 16 (28) березня 1854 р. Британія і Франція оголосили війну Росії, а за два тижні в Лондоні уклали між собою військовий союз.

10 (22) квітня 1854 р. гарнізон (16 резервних батальйонів із 50 польовими гарматами) і порт Одеси (захищений 6 батареями з 40 гарматами) були обстріляні франко-британською ескадрою (19 лінійних кораблів та 10 фрегатів, 350 гармат), відплативши за обстріл за тиждень до того британського фрегата, що завітав до Одеси під прапором перемир’я (росіяни заявили, що фрегат насправді проводив розвідку). Обстріл зруйнував кілька батарей та спалив торгові судна в порту. Через тиждень, проте, російська сторона могла втішитися тим, що один із британських фрегатів сів на мілину неподалік Одеси й був узятий у полон разом з усім екіпажем.

На чолі російської армії на Дунаї став найзначніший російський полководець того часу, фельдмаршал князь Іван Паскевич-Ериванський, переможець турків, поляків і угорців. Незважаючи на зоряну репутацію, фельдмаршал не перейшов до рішучих дій проти турків. Турецька фортеця Силістра, що охороняла шлях від Дунаю на столицю Османської імперії, на початку