Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

(13) липня 1841 р. у Лондоні підписали угоду найбільші європейські сили та Османська імперія, і за її результатами Росія втратила право вільного проходу своїх військових кораблів через Босфор і Дарданелли. Її вплив в Османській імперії знизився, до того ж знизився і вплив Франції в Єгипті та взагалі на Близькому Сході. Обидві держави почали будувати плани щодо його відновлення.

Російська дипломатія почала висувати концепцію «хворої людини Європи», під якою малася на увазі Османська імперія, та зондувати думку інших сил щодо можливого її поділу. Микола І 1844 р. спробував прихилити провідних британських політиків до програми «Єгипет для Британії, Босфор із Дарданеллами та Балкани для Росії». Коли Лондон відкинув цей план, цар став шукати союзників у Відні та Берліні. Водночас британці почали шукати противагу планам Росії на Близькому Сході в союзі з Францією.

Тим часом султан Абдул-Меджид зрозумів, що треба будь-що зменшити відставання своєї країни відносно агресивного сусіда. Певні реформи почалися ще за його попередника, але військові поразки від Єгипту наприкінці 1830-х рр. підштовхнули уряд до нових реформ. 22 жовтня (3 листопада) 1839 р. було урочисто оприлюднено султанський рескрипт, що розпочав епоху «танзимат-і-хайріє» (благодійних реформ), чи просто танзимату. Султан проголошував недоторканність життя і власності своїх підданих незалежно від їхньої віри, обіцяв врегулювати систему збирання податків, реформувати армію (мав бути встановлений 4—5-річний термін військової служби та загальний військовий обов’язок). Система права мала бути реформована за зразком Кодексу Наполеона. Реформувалася система освіти, було відкрито кілька вищих навчальних закладів. Зовнішнім символом танзимату стала червона феска, що заступила тюрбани, які було заборонено носити.

Реформи зустріли опір тодішніх еліт імперії та не були реалізовані повною мірою. Але однією зі сфер, де реформи виявилися вдалими, була армія, і військовим у нових червоних фесках невдовзі випало здавати іспит з ефективності перетворень танзимату на полі бою.

Політика реформ в Османській імперії здобула країні симпатії у впливових ліберальних колах Британії та Франції. Крім того, Османська імперія стала важливим торговим партнером Британії: 25 % зерна, імпортованого в Об’єднане Королівство, походило з турецьких земель (переважно саме з Молдови й Волощини). Отримані кошти йшли на закупівлю товарів британського виробництва: 1850 р. Османська імперія купувала на британському ринку більше товарів, ніж Франція, Росія, Австрія й італійські держави разом узяті. Кількість британських торгових суден у стамбульському порту зросла з 250 (1842 р.) до 1741 через десятиліття. Також додала британських симпатій відмова султанського уряду видати Росії та Австрії політичних емігрантів із Польщі та Угорщини, що перебралися до Туреччини після поразки ліберально-націоналістичних революцій у Європі в 1848—1849 рр. (так званої «Весни народів»), зокрема в Угорському королівстві, що входило до імперії Габсбургів. Величезну допомогу уряду австрійського імператора в приборканні угорського повстання надала російська армія. У результаті Росія ще раз підтвердила в Європі свою репутацію вкрай консервативної держави та ворога будь-якого поступу.

Окрім Угорщини, Російська імперія також придушила революційні виступи в Дунайських князівствах, окупувавши їх на якийсь час — за згодою уряду Османської імперії, але в рамках свого де-факто протекторату над ними (молдовські й волоські революціонери виступили проти нав’язаного Росією в середині 1830-х рр. їхнім країнам політичного режиму). Російська армія була виведена з князівств лише 1851 р.

Того ж року президент Французької республіки Луї Бонапарт (племінник імператора Наполеона) проголосив себе новим імператором Франції Наполеоном III. Щоб здобути прихильність впливової католицької церкви, французький імператор втрутився в суперечку щодо контролю над святими місцями в Палестині (зокрема над базилікою Різдва Христового у Віфлеємі та храмом Гробу Господнього в Єрусалимі — в останньому на Великдень 1846 р., що припав на той самий день за юліанським і григоріанським календарями, сутичка між католиками та православними призвела до 40 вбитих). 1852 р. французький посол у Стамбулі, посилаючись на угоду від 1740 р. з Османською імперією, поставив вимогу покласти край, як вважали католики, загарбанням православними святих місць у Палестині та забезпечити рівність доступу до святинь для католиків і православних. Для підтвердження серйозності французьких вимог у серпні 1852 р. до Стамбула завітала французька військова ескадра, що було порушенням угоди про чорноморські протоки 1841 р. Султанський уряд спробував лавірувати між Францією та Росією, яка висунула вимоги на захист прав православних церков.

Початок війни

Цар Микола І вирішив скористатися слушним моментом, щоб відновити російський вплив в Османській імперії На початку 1853 р. він послав у Стамбул свого представника, князя Олександра Меншикова. Вимоги Меншикова зводилися до негайної відставки османського міністра закордонних справ (одного з провідних турецьких реформаторів), скасування пільг, наданих католицькій церкві у Святій Землі, прилучення Туреччини до союзу з Росією, спрямованому проти Франції, а також у визнанні за російським імператором покровительства над усіма християнськими підданими Османської імперії Прийняття російських умов зробило б з Османської імперії російський протекторат. Такий розвиток подій був неприйнятний не лише для Франції, але й для Британії, чий посол у Стамбулі Стратфорд Каннінґ (лорд Стратфорд де Редкліф) доклав зусиль, щоб султанський уряд відхилив російський ультиматум.

У травні 1853 р. князь Меншиков залишив Стамбул, вручивши султанському урядові ноту про розрив відносин між Росією й Туреччиною. Цар Микола І заявив, що відхилення турками його ультиматуму була «султанським ляпасом по його щоці». За його наказом 21 червня (3 липня) 1853 р. 80-тисячне російське військо (переважно полки, що базувалися в українських губерніях та отримували поповнення звідти) на чолі з князем Михайлом Горчаковим перейшло річку Прут і почало займати Дунайські князівства «в заклад, поки Туреччина не виконає справедливих вимог Росії».

Микола І був упевнений, що Османська імперія буде змушена піти на поступки. Військова сила Росії була набагато більшою, а втручання в конфлікт інших держав він вважав неймовірним, хоча тут він катастрофічно прорахувався. Цар вважав, що Австрія поставиться прихильно до його дій, пам’ятаючи про надану 1849 р. допомогу проти революційної Угорщини. Також лояльною, за його розрахунками, мала бути Пруссія, інший партнер по «Священному союзу» європейських консервативних монархій. Британія, на думку Миколи І, теж могла схвалити його дії, спрямовані проти її давнього суперника, Франції, тим паче що на чолі Франції стояв племінник затятого ворога Британії початку XIX ст. У будь-якому разі на маленьку британську армію, задіяну переважно в підтриманні порядку розлогої імперії, можна було не зважати. Що ж до Франції, то вона теж, здавалося, не була здатна на рішучі дії після недавніх революційних потрясінь.

Насправді ж Пруссія й Австрія зайняли критичну щодо Росії позицію. Австрія відправила до свого кордону з Дунайськими князівствами