Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

Навіє посміхнулася, цей усміх був ледве помітним і більше схожий на витягування губ бантиком.

— Звісно. Твоя ідентичність, — повторила вона, розуміючи, що цю частину обов'язково потрібно використати для своїх власних цілей. — А ти не боїшся, що твоя боротьба може мати не надто приємні наслідки?

Сільсія подивилася на неї, її очі були повні рішучості й трохи здивування.

— Я не можу зупинитися на цьому етапі. Моя мета - це те, що тримає мене на плаву. Якщо я зупинюся, все це буде марно. 

Навіє кивнула, її очі блищали холодним розумінням. Вона знала, що Сільсія була готова ризикувати всім заради своєї мети. Це була частина її плану, частина гри, яку вона грала. І хоча вона не збиралася виказувати всі свої козирі перед меншою сестрою, вона вже планувала, чи зможе використати ці нюанси на свою користь. 

— Тоді йдемо, — сказала Навіє, її голос був спокійним і рішучим. — Час не на нашій стороні, і ми маємо діяти, поки можливість ще існує.

Вони продовжили свій шлях по вузькій стежині, кожен з них зі своїми думками й планами, але з однією спільною метою: досягти вершини і знайти те, що може змінити все.

***

Вони йшли темним тунелем останні дві години без жодного промінчика сонця. Роувен, йшов попереду, тримаючи в руках невеличке полум'я, що освітлювало темний тунель, який вів їх все глибше у саме серце скель Сільвера. Сморід плісняви змішувався з туманним подихом підземного протягу, що розносив по всіх закутках печер, змішуючи з глухими звуками кроків. Навіє й Сільсія йшли поруч, мовчки, відчуваючи напругу в повітрі, яка буквально тиснула на легені не даючи вільно дихати. Тунелі, які вели до прихованих святилищ, здавалося, ніби поглинали кожен звук, та спогади Роувена, лунали в його голові гучніше за церковний дзвін.

Похмурі думки занурювали його в минуле, попри його бажання відігнати це. Сам ритуал, момент, коли батько, відпустив його руку, залишивши перед лицем невидимої темряви.

***

 Очі Роувена закотилися, і він миттєво відчув, як у грудях стискається щось важке й незрозуміле. Його тіло стало мов неживе, холод пробіг по шкірі, а пальці судомно затряслися. Він бачив, як батько відступає, не дивлячись, як він занурюється у стан, який був схожим на саму смерть.

Вогонь під шкірою ставав нестерпним. Його кінцівки вивертало, як ляльку в руках безжальної сили. Останнє, що він чітко пам’ятав з того моменту - тиша, бездонна й важка, мов печера, де вони зараз знаходилися.

Перед Роувеном виріс Лаутулан, темний бог, чия сама суть була уособленням пітьми й страхіття. Його фігура була нескінченною, тіні, що облягали його постать, ніби витікали з самого простору, поглинаючи все навколо. Проте серед цього мороку виразно виділялися його очі - два палаючі червоні вогні, що пробивалися крізь темряву, немов вогняні маяки. Їх полум'я було нереальним - холодним і пекучим водночас, здатним проникнути у самісіньке єство будь-якої істоти. Він наче розкривав душу Роувена, безжально оголюючи всі його страхи та слабкості.

Обличчя Лаутулана було важко розгледіти, воно здавалося змазаним, ніби його постійно змінювали повзуча темрява. За ним тяглися тіні та безформні почвари, чиї контури важко було вловити поглядом - вони звивалися й змінювалися, як клуби диму. Роувен міг відчути їхню силу - це були створіння з інших світів, породжені пітьмою, що слухали лише свого повелителя.

На спині Лаутулана можна було розгледіти крила - великі й чорні, з гострими, як леза, краями, схожі на крила древніх чудовиськ, яких змальовували в книгах. Вони не рухалися, але виблискували в темряві, ніби готові були в будь-який момент розкритися, викликаючи бурю.

Уайт не знав марить він, чи справді бачить бога Лаутулан, який був уособленням самого страху, темряви, що завжди жила в кожному людському серці - та, від якої неможливо втекти. Його присутність пронизувала кожну клітину тіла Роувена, і це було відчуття, від якого неможливо сховатися.

Лаутулан нахилився ближче, і тіні навколо нього стали густішими, наче самі вони слухалися кожного його руху. Роувен відчув холодний подих бога, немов морок сам обіймав його. Очі Лаутулана палали яскравіше, коли він вимовив слова, що різали простір:

— Ти хочеш силу? Силу, що перевершує межі світла і тіней? — його голос затріпотів у повітрі, холодний і нещадний. — Я дам її тобі. Силу, яка здатна протистояти навіть моєму батькові, верховному богу Торралаку. Але пам'ятай, кожна сила має свою ціну. І ціна за мою - висока.

Його голос звучав глибоко, як відлуння зі дна бездонної прірви.

— Я вимагатиму, щоб ти приніс мені в жертву щось, що для тебе є частиною твого єства. Це не просто твій зв'язок з близькими, а щось, що існує глибше і суттєвіше. — Лаутулан уважно дивився на Роувена, обіймаючи його холодною тишею темряви. — Я хочу, щоб ти приніс мені найбільше джерело твоєї особистої сили - вартість твого власного духу. Тобі потрібно буде зламати частину себе, частину, яка зберігає твою справжню сутність. Я хочу, щоб ти вирвав частину своїх мрій, своїх прагнень і сподівань, і приніс це в жертву. Ця частина твого духу буде слугувати моїм цілям у темряві, і тільки після цього ти отримаєш силу, про яку мрієш. — Лаутулан знову зробив паузу, дозволяючи важким словами вплинути на Роувена. — Ти готовий відмовитися від частини своєї душі? Віддати мені частину себе заради величезної сили? Це буде твоя ціна. 

Лаутулан замовк на мить, дозволяючи своїм словам проникнути у свідомість маленького хлопчика.

— Обирай розумно, — темрява затанцювала навколо Роувена, і кожне слово Лаутулана лунало як непорушний вирок. — В тебе попереду ціле життя! 

***

І Роувен обрав, що віддати богу Лаутулан.

В минулому, він гадав, що марив. Уайт не міг повірити в те, що бачив одного з богів, гадав, що його дитяча свідомість все вигадала. Та коли його замкнули в королівській темниці, коли його світ перевернувся з ніг на голову, тепер йому все не здавалося маренням. Часу в нього було достатньо, щоб все обміркувати та прийняти рішення.