Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Тепер моє серце шаленіє. Обходжу чоловіка й стягую з його очей пов'язку. Деймон встає за ним й поки ніяк не видає себе. 

Очі в очі. Він ніякий. Один з бізнесменів, котрі вважають світ своїм. Років сорока, зі зморшками навколо очей та на чолі. Можливо дещо симпатичний, якщо забути про огиду. Але я не здатна… в голові тільки те, як стискав руки, як тягнув за волосся, як знущався. 

— Привіт, — викарбовую.

Він все розуміє. Це відбивається у наляканому погляді. Клятий покидьок не забув мене. Починає крутити головою, але я хапаю його за щоки пальцями й змушую в очі дивитися.

— Пам'ятаєш мене? Я мала Деймону привіт передати. 

— Що відбувається? — дещо істерично скрикує він.

Вигинаю брови. О так, я навіть не думала, що його біль нестиме таку насолоду мені.

— Твоя смерть прийшла за тобою.

— Ти не вб'єш мене, — голосом, впевненим, що я слабка духом, каже. — Я впливова особа. Ніхто не може погрожувати Еріку Дорану. Та й, хіба наразиш на небезпеку Поузі? Не знаю як провернула усе це, але…

Деймон різко хапає його пальцями за шию ззаду. Чоловік блідне. Він не очікував, що Поузі за ним, буквально дихає в потилицю.

— Поузі любить, коли небезпека поруч, — ліниво промовляє кожну букву. — А ще, — схиляється до його вуха, — ненавидить, коли чіпають його дівчат.

— Ти сам винен, — швидко тараторить, намагається поглянути на Деймона. — Припини це і ми забудемо. Навряд Лео спустить тобі це з рук. Ти втратиш усе! 

— Мені байдуже, — Деймон стискає свої пальці на його шиї. 

Вперше бачу, щоб очі у людини так сильно червоніли.

— Вона просто дівка! — вигукує.

Я лише стенаю плечима. Стою впритул, змушую знову на себе дивитися.

— А ти просто чувак, який поліз до просто дівки. — гарчу. — Тобі страшно? 

— Він сам винен, — вигукує. 

— О, ні-ні, не він, винен лише ти. 

— Ви робите страшну помилку! — продовжує своє.

Деймон простягає мені ніж. Граюся ним перед чоловіком. Моє тіло абсолютно спокійне. Я спокійна. Це так дивно, бо знаю — в крові адреналіну більше, ніж можу вмістити. 

— Я заплачу! Скільки завгодно! — кричить, коли починає грати музика на нижній палубі, надто гучно, щоб заглушити його крики, а Деймон прикладає лезо ножа до його адамового яблука.

— Мені не потрібно гроші. І Деймону теж. Мені потрібна помста. — сичу. 

— Ти брехлива…

— Ще одне слово і ти здохнеш, — відрізає крижаним голосом Поузі. 

Ерік давиться словами. Очі звужені, він наляканий й злий. Боїться, що ми дійсно знищимо його, але водночас не вірить в це. Дарма. Я налаштована рішуче. Біль від його дій досі не минув. Він навіть зараз тут, огидним холодом по шкірі мчить, бо я змушена була його торкнутися. 

— Як тобі у ролі жертви? — насміхаюся. — Подобається? Пам'ятаєш, я благала тебе зупинитися? Пояснювала, просила, плакала… Зараз я хочу бачити твої сльози. 

Ерік хитає головою, але дуже обережно, Деймон досі тримає ніж біля його горла. 

— Ти робиш помилку. Ви двоє. 

Деймон схиляється до його вуха.

— Хіба ти жодного разу не чув, що Деймон Поузі — психопат із нахилами вбивці? 

— Кому Лео доручив “Тріо”, — гарчить Доран. — Ти знищиш все.

— Хто знає, може це моя мета? — насмішкувато фиркає. 

Порив крижаного вітру здіймає волосся у повітря. Дивлюся на Деймона. Зараз його сині очі такі ж темні, майже чорні, як води океану. Він очікує мого рішення. Очікує, що я оберу покарання для Еріка. Зізнатися, гадала піти на жорстоке вбивство, буде легше, але совість буквально волає в голові. Злегка хитаю головою. Я не така сильна, як Деймон. Він розуміє. Господи, він розуміє ще швидше, аніж намагаюся показати. Хапає Еріка за зв'язані руки й штовхає у спину, до краю палуби. Той волає, тільки ніхто не звертає уваги. Я підходжу теж.

— Довести твоє зґвалтування буде складно, — повільно промовляє до мене. — Я не можу дозволити йому помститися потім за те, що було тут.

Повільно киваю. Деймон підбадьорливо усміхається.

— Вина на мені, Ліліт. Тінь ніколи не буває винна.

Ці слова рвуть серце на шматки, тому що в наступну мить Ерік летить з яхти прямо у чорні води. Падає з гучним звуком й одразу зникає під товщею води. А все на що здатна я — дивитися на слід від яхти, котра прокладає свій шлях далі. 

— Він потоне? — ледь чутно питаю.

— Гадаю від нього навіть кісток не буде.

Деймон розкриває обійми, одразу опиняюся в них, дивуючись, чому я у светрі так замерзла, а він у футболці такий гарячий. Варто його пальцями торкнутися потилиці, провести по спині, одразу стає легше. 

— Це наш секрет, — тихо кажу. — Назавжди.

Деймон притуляється чолом до мого.

— Тепер у тебе є спосіб знищити мене.

— Ніколи…

Він ледь помітно всміхається, а до мене тільки зараз доходить істина: заради мене він скоїв непоправне. Заради мене…