Драч Марія - Некоханий, Драч Марія

— Як можна кохати і одночасно позбавляти права вибору? — я ледь помітно посміхнулась, бо геть не розуміла Германа.

— Дуже просто. Кохання — це взагалі вкрай егоїстичне почуття, якщо ти не знала.

Мені захотілося його вдарити. Хотілось, щоб Герман припинив бути таким дурнем, який ховається за якимсь хворобливо-ненормальним коханням до мене. Так не буває. Люди ось так не можуть кохати. Це ж світле почуття, яке повинно робити нас кращими, хіба ні?

Я на емоціях несвідомо замахнулась, але Герман миттю перехопив мою руку і до оніміння стиснув зап’ястя. Здавалось, що ще одна секунда і я почую тріск власних кісток, але, здається, чоловік чудово контролював свої сили, незважаючи на гнів, що палахкотів у темних очах.

— Я ніколи не покохаю такого, як ти, — прошипіла я крізь стиснуті зуби, бажаючи зачепити Германа, але це його не вразило. Ще б пак! Інакше і бути не може, адже він — акула бізнесу. — Чому ти не хочеш цього зрозуміти?

Герман нічого не відповів, хоча я була практично впевнена, що йому є, що мені сказати. Але він змовчав. Погляд про усе сказав. Гнів змішаний з ледь помітною тугою, болем і чимсь ще, не до кінця мною зрозумілим. Мої слова зачепили його настільки глибоко, що, здається, і для Германа це стало суцільною несподіванкою.

— Відпусти мене, — прошепотіла я, маючи на увазі свою занімілу руку. Напевно, зараз я виглядала дуже жалюгідно.

— Ніколи, — сухо відповів він, витлумачивши моє прохання зовсім по-іншому. Розтиснувши пальці, Герман навіщось торкнувся мого горла там, де чітко було відчутно пульс. Уздовж хребта холодною змією сковзнув неприємний холодок. — Ніколи, — знову почулась та сама відповідь, після якої чоловік швидко підвівся з ліжка і пішов геть.

Це був глухий кут. Я не бачила виходу, в будь-якому випадку, на даний момент. Цей шлюб ламав нас, до того ж серйозно.

Наступного дня Герман, як завжди, рано-вранці поїхав на роботу. Я була цьому рада, бо тепер не треба було себе змушувати вітатися, фальшиво усміхатися і вдавати, ніби все гаразд.

Поснідавши, я деякий час сиділа перед своєю ледь розпочатою картиною і ніяк не могла себе змусити взятися за пензлик. Це було для мене чимось на кшталт тортур. Часу залишалось не так вже і багато, але якщо я почну працювати насилу, то знаю, що все вийде просто жахливо і мені вже точно не дадуть шанс на художньому факультеті. Намагалась налаштуватися: слухала музику, пересувала вазу з квітами і глиняну тарілку з фруктами то туди, то сюди, намагаючись зробити композицію якомога кращою, красивішою, але все марно.

Врешті-решт, я вирішила, що витрачати час дарма все одно не можна, тому взяла підготовчий підручник для абітурієнтів філологічного напрямку і почала його вивчати. Це був єдиний спосіб відволіктися від проблем, так званого, подружнього життя.

О півдні мені зателефонувала Аліна. Я була рада її почути.

— Привіт, люба, — я відклала підручник убік.

— Привіт, я тебе там не дуже відволікаю?

— Ні, все добре.

— Слухай, у мене до тебе є одне прохання.

— Так, кажи.

— Мені на консультацію сьогодні потрібно, а Гриня ніяк не встигає до цього часу повернутися з роботи. Батьки зараз закордоном по робочих справах, а мені самій страшно йти, ти навіть не уявляєш.

— Я можу піти з тобою. Це не проблема.

— Правда? — Аліна одразу пожвавішала.

— Мені не важко.

— Як чудово! Дякую.

— Я зараз зберусь і приїду за тобою, домовились?

— Гаразд.

Якщо вже все склалось саме таким чином, то я вирішила, що сьогодні сама проконсультуюсь з гінекологом щодо протизаплідних засобів. Якщо б поїхала сама, то Олексій одразу ж про це розповів Германові і проблеми почали б рости в геометричній прогресії, а так… Так ситуація виглядала доволі природньо.

Сперечатися з Олексієм на тему того, що я можу самостійно зустрітися з сестрою — марно. Цей урок я засвоїла ще попереднього разу. Тому я мовчки сіла в автівку і поїхала до Аліни.

В жіночій консультацій людей було небагато. Тиша, не зовсім приємний спокій, просякнутий ледь відчутним ароматом пігулок і ці білі стіни… Рівні, блискучі і, здається, що нескінчені. Не думаю, що є такі люди, які абсолютно комфортно себе почувають у лікарнях. Мені навіть в аптеці не завжди буває затишно. Незважаючи на те, що це приватна консультація і тут тобі стовідсотково нададуть допомогу вищого рівня, я все одно постійно совалась на своєму місці.

— Як ти себе почуваєш? — спитала я Аліну, щоб припинити думати про лікарню і все, що з нею пов’язано.

— Нормально, але інколи дуже нудить. Термін невеликий, але я вже почуваю себе по-іншому, — сестра усміхнулась. Ця усмішка була щира і сповнена щастя.

— Це добре, — я не знала, що ще мені відповісти, але якщо з Аліною все в нормі, то це чудовий привід порадіти за неї.

— Як у тебе з Германом?

— Воюємо, — спробувала я пожартувати, але вийшло не дуже.

— Ну ви як малі діти. Аріно, якщо ви досі не можете зрушити з мертвої точки, це вже серйозна проблема.

— Знаю, але він чітко сказав, що не відпустить мене. Дітей хоче, а я — ні. Коротше, все складно, — я важко зітхнула.

— І що ти збираєшся робити? — трохи помовчавши, тихо спитала Аліна.

— Користуватимуся протизаплідними, а там вже подивимося. Може, все налагодиться.

— Із цим треба бути максимально обережною. Якщо Герман дізнається, впевнена, нічого хорошого не станеться.

— Знаю, — я відвела похмурий погляд убік.

Коли Аліна зникла за дверима кабінету, я вирішила, що варто діяти саме зараз і не зволікати. Мене швидко скоординували, куди і до кого я можу звернутися. Я думала, що процедура затягнеться на деякий час, але все минуло достатньо оперативно. Мені виписали рецепт протизаплідних засобів. Тепер залишалось тільки придбати їх і хоча б раз на місяць приходити на консультацію, щоб переконатися у стабільності реакції мого організму на препарат.