Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

що призвело до «війни законів» із союзним урядом. Поєднання всіх цих чинників змусило Горбачова погодитися з пропозицією Єльцина доручити Станіславу Шаталіну, члену Президентської ради, розробити стратегію серйозної економічної реформи.

План Шаталіна, який мав бути здійснений впродовж «500 днів», передбачав масову приватизацію державного майна і передачу збирання податків на рівень республік. Тому фактично це була рекомендація демонтувати Радянський Союз. Одинадцятого вересня Горбачов здійснив спробу підтримати план Шаталіна перед Верховною Радою. Однак уже 21 вересня він усвідомив можливі наслідки цього плану і сказав, що його не можна втілювати в життя. Впродовж наступних кількох тижнів Горбачов намагався поєднати цей план із планом, розробленим Рижковим, який передбачав збереження централізованого планування, але врешті-решт від шаталінського плану взагалі відмовилися.

Відхилення плану Шаталіна стало початком періоду реакції, коли Горбачов став орієнтуватися на армію, міліцію та КДБ. Одинадцятого грудня Крючков у телевізійному зверненні проголосив, що КДБ всіма можливими засобами боротиметься з антикомуністичними елементами. За дев’ять днів після того Шеварднадзе на З’їзді народних депутатів оголосив про свою відставку, додавши: «Насувається диктатура».

Першим наслідком зміни політики стало придушення протестів у Литві.

Десятого січня Горбачов надіслав литовському уряду звернення, в якому звинуватив Литву в «кричущих порушеннях» радянської Конституції. Наступного ранку десантники у супроводі танків, стріляючи з бойової зброї, захопили головне поліграфічне підприємство республіки та антитерористичну школу міліції. Того самого дня лояльні до Москви комуністи оголосили про створення Комітету національного порятунку.

О 12:30 13 січня 1991 року перед телевізійною вежею у Вільнюсі панувала атмосфера дозвілля. Підлітки танцювали під музику, що лунала з портативного магнітофона, рознощики торгували кавою та булочками. Лорета Асанавічуте, двадцятичотирирічна робітниця одного з підприємств, змішалася з натовпом, який готувався захищати телевежу від захоплення радянськими військовими. Проте о 13-й годині напруга раптово зросла. Двадцять танків стали рухатися вулицею Космонавтів, а потім заїхали в прилеглі зелені насадження. Демонстранти зчепилися ліктями, не зводячи очей із танків, фари яких горіли поміж голих зимових дерев.

Раптом небо освітили трасуючі кулі. Танки, оточені солдатами, почали просуватися до телевежі. Солдати кинули димові шашки, й коли захисники стали тікати, відкрили вогонь, а танки різко прискорили рух і в’їхали в натовп.

Лорета побігла від вежі разом із кількома друзями — через поле, вкрите димом і пронизане променями прожекторів. Напівзасліплена димом, вона втратила орієнтацію, несподівано опинилася на шляху одного з танків, і друзі з жахом побачили, як Лорета оступилася й впала під гусениці.

Після того, як танк проїхав над Лоретою, друзі віднесли її до «швидкої допомоги», де лікар зробив їй укол; вся нижня частина її тіла була розчавлена.

«Дядьку, — спитала Лорета, із жахом дивлячись на своє тіло, — я з такими ногами зможу вийти заміж?» Лікар утішав її, як міг, але невдовзі вона померла.

Тоді як десятки демонстрантів гинули від куль або під танками, через гучномовець біля телевежі почали передавати оголошення: «Брати та сестри, буржуазна, фашистська влада в Литві впала. Вся влада тепер у руках Комітету національного порятунку».

Після захоплення телевежі радянськими військовими демонстранти почали масово збиратися перед будівлею литовського парламенту. Звістки про побоїще поширилися швидко, й на світанку територія довкола парламенту вирувала, мов вулик. Перед входами було встановлено величезні спіралі колючого дроту, а за вікнами почали складати мішки з піском. Потужні крани опускали на землю навколо будівлі великі бетонні блоки, а всередині парламенту добровольці та члени щойно створених литовських сил самооборони роздавали мисливські рушниці, які надходили сюди безперервним потоком.

Опівдні спорудження основних укріплень було завершено, а на площі зібралося близько двадцяти тисяч людей, які утворили живий кордон довкола будівлі. З’явилися наклеєні на фанерні щити світлини людей, убитих біля телевежі. На одній світлині був зображений хлопчик, що тягнеться в намаганні торкнутися голови батька в труні. З гучномовців лунала жалобна музика, скрізь мерехтіло жовте полум’я свічок біля тимчасових меморіалів.

Вільнюс почав готуватися до вуличних боїв. На проспекті Гедимінаса було встановлено триметрові бетонні бар’єри, що заблокували доступ до площі перед парламентом, залишивши лише вузький прохід. Центральну бібліотеку було перетворено на тимчасовий шпиталь із прапором Червоного Хреста над входом, а на кілометри довкола будівлі парламенту всі вікна в житлових будинках було заклеєно паперовими смугами хрест-навхрест, щоб убезпечити скло на випадок стрілянини або танкових боїв.

Двадцятого січня в Москві близько 500 тисяч осіб вийшли на демонстрацію протесту в зв’язку з загибеллю людей біля Вільнюського телецентру. Ввечері під час штурму військами Міністерства внутрішніх справ Латвії у Ризі було вбито чотирьох людей. Тепер здавалася очевидною готовність союзної влади до силового розпуску парламентів прибалтійських республік і запровадження прямого центрального правління. Але, на подив багатьох, наказу про напад не надійшло.

Двадцять першого січня, в обстановці загального збентеження, приготування до захисту литовського парламенту продовжились. Але наступного дня литовський Комітет національного порятунку й такий самий комітет у Латвії оголосили про призупинення своєї діяльності. Незабаром після того підрозділи десантних і внутрішніх військ, надіслані до балтійських республік для полювання на юнаків, що ухиляються від призову до Радянської Армії, були виведені звідти.

Загроза для Литви та Латвії минула.

Після подій у Прибалтиці відбулася ще одна спроба наступу на демократію, цього разу в Москві.

Горбачов призначив на 17 березня референдум щодо збереження Радянського Союзу. В Росії Єльцин додав ще одне запитання до населення: чи хоче воно прямих виборів російського президента. Дев’ятнадцятого лютого Єльцин закликав Горбачова піти у відставку, а депутати російського парламенту від комуністів стали вимагати імпічменту для Єльцина. Для вирішення долі Єльцина на 28 березня було скликано термінове засідання З’їзду народних депутатів.

Референдум відбувся 17 березня. Пропозиція зберегти СРСР набрала 75 відсотків голосів, але виборці схвалили й ідею президентської посади в Росії. Дата запланованого усунення Єльцина наближалася, й рух «Демократична Росія» почав готувати на 25 березня масову демонстрацію на підтримку Єльцина. Союзний уряд відповів на це тритижневою забороною демонстрацій у Москві. Однак прихильники Єльцина заявили, що проведуть демонстрацію в будь-якому разі, й уряд почав готувати введення до Москви тисяч військових.

Двадцять восьмого березня провулки та подвір’я в центрі Москви були заповнені сотнями військових автомобілів і тисячами солдатів. Під похмурим небом вулицями бігла у водостоки вода, на тротуарах літні жінки кололи ломами кригу, ніби й не звертаючи уваги на протистояння, що наростало довкола.

У будівлі Мосради, де «Демократична Росія» мала тимчасову штаб-квартиру, постійно дзвонили телефони — надходили нові повідомлення про пересування військ. Один із лідерів руху Володимир Боксер проводив нараду з групою колег для уточнення планів щодо сьогоднішнього мітингу.