Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

офіційної влади, ніж будь-який радянський керівник від часів Сталіна. Проте його політичні перемоги, здобуті нібито заради здійснення важливих економічних реформ, призвели зрештою не до реформ, а до дестабілізації радянської системи.

Після обрання президентом Горбачова створив нову систему президентської влади. Свій офіс він облаштував у Кремлі, взявши із собою частину апарату ЦК, яка становила основу президентської адміністрації.

Місцеві та республіканські вибори, які відбулися в лютому та березні 1990 року, стали поразкою для партії. Завдяки гласності країна змінилась, і в цій новій атмосфері було неможливо проводити місцеві вибори з резервуванням місць для «громадських організацій» і з виборчими комісіями, контрольованими партією. Все це було ліквідовано, і кількість незалежних кандидатів зросла. Демократи здобули більшість голосів у Москві, Ленінграді та Свердловську, а в республіках Прибалтики, Вірменії, Молдавії і Грузії до влади прийшли націоналісти (11 березня Литва проголосила свою незалежність). Демократи посіли також третину місць в органах влади Росії, що дало змогу Єльцину висунути свою кандидатуру на пост голови російського парламенту.

Шістнадцятого травня у Великому Кремлівському палаці відкрилося перше засідання З’їзду народних депутатів Росії, і народ завалив депутатів листами й телеграмами, вимагаючи обрання Єльцина головою Верховної Ради. Двадцять третього травня до з’їзду звернувся Горбачов, який звинуватив Єльцина в намаганні відокремити Росію від соціалізму й у демонстрації «брутальності та нетолерантності». Промова Горбачова й, зокрема, цей особистий випад проти Єльцина лише сприяли його перемозі. У третьому раунді голосування Єльцин здобув 535 голосів — на чотири більше, ніж було потрібно для перемоги. Демократичні сили в країні вперше отримали обраного лідера.

Влітку 1990-го втрата партією прихильності народу призвела до виникнення глибоких розбіжностей у її лавах, де утворилися чималі групи з діаметрально протилежними програмами. Дев’ятнадцятого червня в Москві розпочала свою роботу конференція, яка мала на меті створення окремої Російської комуністичної партії, вільної від горбачовського впливу, і вона проходила в атмосфері відвертого незадоволення керівником партії. Організатор конференції Іван Осадчий звинуватив Горбачова у підштовхуванні партії до «самовбивства». Генерал Альберт Макашов сказав, що Радянський Союз може втратити статус великої держави. Проте, незважаючи на сильні консервативні та антигорбачовські настрої на цій російській партконференції, консерваторам у партії не вдалося здолати Горбачова. Це виявилося невдовзі — на XXVIII з’їзді КПРС.

Коли делегати з’їзду 2 липня зайшли до Палацу з’їздів у Кремлі, стало очевидним, що це вже не та колишня монолітна партія. У коридорах стояли вербувальні столи різноманітних фракцій, а делегати, що розділилися на ліберальні та консервативні групи, не спілкувались і навіть не віталися між собою.

Горбачов відкрив з’їзд промовою, що тривала дві з половиною години. У ній він подав себе як реформатора, відданого соціалістичній системі.

Однак після Горбачова виступив Володимир Блудов, делегат від Магаданської області, який запропонував звільнити всіх членів Політбюро і ЦК. Його промову зустріли овацією.

Рижков, який виступив першим із членів Політбюро, був освистаний. Наступного промовця — головного ідеолога Вадима Медведєва — перервали ритмічними оплесками. Те саме могло спіткати Яковлєва, але, піднявшись на трибуну, він говорив без зупинки, що не дало делегатам змоги почати своє ритмічне плескання й тупотіння. Єдиним членом Політбюро, якому було надано теплий прийом, став Лігачов. «Всілякі імпровізації, — сказав він, — не дуже багато дали нам за п’ять років перебудови».

Нарешті було висунуто пропозицію провести оцінювання окремих членів Політбюро. Переважна більшість зали проголосувала за цю пропозицію, і головуючий оголосив перерву.

Коли засідання поновилося, у кріслі головуючого сидів Горбачов. Яковлєв, сівши біля Отто Лациса, журналіста з ліберально-комуністичними поглядами, сказав йому, що Політбюро проголосувало за те, щоб оголосити про свою відставку в разі спроби з’їзду оцінювати членів Політбюро індивідуально. «Тепер я хочу звернутися до всіх вас, — сказав Горбачов. — Якщо ви хочете розколоти партію, хочете поховати її, то ви обрали правильний спосіб. Час подумати, й подумати як слід».

Впродовж наступної години делегати думали. Лацис розумів, що Горбачов обрав блискучу тактику. Комуністи були налаштовані на єдність, і кожен, хто спонукав би до розколу, втратив би симпатії рядових членів партії. Оскільки цей конфлікт був спровокований консерваторами, то і відповідальність лежала б на них. Як генеральний секретар Горбачов контролював також власність партії. У разі розколу прихильники жорсткої лінії залишилися б зубожілим охвістям, якому протистояла б не лише більшість партії, а і нові президентські структури.

Делегати почали звертатися до Горбачова з проханням дати їм можливість переглянути своє рішення. Зрештою Горбачов поставив на голосування питання про скасування резолюції, ухваленої раніше, й це рішення було прийняте майже з такою самою перевагою голосів, що й перше.

Наступним пунктом порядку денного було обрання нового генерального секретаря. Але тепер перемога Горбачова була неминучою: він продемонстрував свою здатність знищувати опозицію, і більшість делегатів побоювалися, що в разі непере-обрання він використає свою президентську владу для переслідування партії. Підсумок голосування був такий: 3411 голосів за Горбачова проти 501 голосу за Теймураза Аваліані, партійного керівника зі західносибірського міста Кисельовська і єдиного альтернативного кандидата; 1116 осіб не голосували, що свідчило про сильну опозицію. І все ж таки повномасштабний заколот, який здавався реальним ще місяць тому, не відбувся.

Навесні 1991 року влада Горбачова над партією почала нагадувати мертву хватку. Ідея збереження соціалістичної держави без застосування сили вже видавалася сумнівною, бо командна економіка почала занепадати, як і вся імперська радянська система. Оскільки криза поглиблювалася, Горбачов став більше піклуватися про збереження своєї влади, ніж про реформи, маневруючи між партійно-державним апаратом і новими демократичними силами, що зрештою спонукало партію спробувати усунути його на пленумі ЦК у квітні 1991 року.

У 1989 році почали відчуватися наслідки усунення партії від управління економікою. Темпи економічного зростання різко впали, й у 1990 році почали знижуватися обсяги виробництва. За фіксованих цін прихована інфляція призвела до колапсу споживацького ринку. Влітку 1989 року із 211 продовольчих товарів можна було вільно купити лише 23.

Однак Горбачов не вжив жодних заходів для запровадження довгоочікуваних ринкових реформ. Радянські інтелектуали помічали, що він немовби втратив орієнтацію. Народний рух набув виразно антикомуністичного характеру, і для збереження свого впливу на нього і водночас контролю над ним Горбачов почав обстоювати політичні заходи, що суперечили один одному: демократизацію та збереження імперії, маркетизацію та заборону приватної власності.

Зрештою Горбачову не залишилося іншого вибору, як вдатися до певних рішучих дій. Спроба запровадити ринкові реформи в економіці, яка базувалася на запереченні ринку, призвела до економічного безладу. Водночас республіки, включно з Росією, почали проголошувати свій суверенітет (або незалежність) і наполягати на верховенстві своїх законів,