Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Дванадцятого березня 1990 року засідання З’їзду народних депутатів розпочиналося в атмосфері нервової непевності. Під час засідання юрист і близький союзник Горбачова Сергій Алексєєв роз’яснив потребу в президентській системі. «Суто парламентська система, — сказав він, — може заблокувати будь-яке рішення. І... досвід засвідчує, що суто парламентська система... більше за всіх уможливлює диктатуру».

Після завершення виступу Алексєєва дискусія зосередилася на питанні, чи не забагато влади отримає президент. Хоча Горбачов прагнув посади президента заради зменшення своєї залежності від партії, консервативна частина КПРС тепер підтримувала ідею президентства в сподіванні, що воно сприятиме стабільності.

Проте члени міжрегіональної групи депутатів, які сподівалися залучити Горбачова на свій бік, побоювалися, що запропонований законопроект надасть президентові майже необмежене право управляти за допомогою указів і перетворить його на диктатора.

Тим часом виникали дедалі більші сумніви щодо того, чи здатний будь-який вид керівництва цілком контролювати ситуацію.

Новий рівень політичної активності радянських громадян став очевидний під час мітингу, який відбувся лише за кілька днів до того.

Об 11-й годині ранку 25 лютого Ольга Принцева, московський біолог, підійшла до входу до парку імені Горького і побачила там великий натовп, що заповнив усю площу. Впродовж усіх вихідних демократична опозиція в Москві займалася організацією демонстрації на честь річниці Лютневої революції 1917 року. В намаганні завадити їй влада поширила чутки про плани застосування сили.

Незважаючи на це, Ольга вирішила взяти участь у демонстрації і тепер бачила поруч тисячі людей, які теж не дозволили себе залякати.

Це видовище нагадувало світлини масових демонстрацій останніх років царського режиму. На вході до парку майоріли російські триколори й виднілися транспаранти з написами «Геть Лігачова та КПРС!», «Чекайте на свій Нюрнберг». Були також прапори напрочуд великої кількості політичних партій. Ольга й не уявляла, що в Радянському Союзі вже створено стільки різних партій. Вона приєдналася до групи «Демократичної Росії» — головного демократичного опозиційного руху — й разом із нею пройшла Кримським мостом і далі, повз станцію метро «Парк культури», звідки виходили маси людей, що приєднувалися до багатолюдної демонстрації на Зубовському бульварі. Демонстранти заповнили всі десять смуг руху Садового кільця, й Ольга нарахувала не менше сімнадцяти різновидів прапорів і сотні плакатів.

Коли перед будівлею прес-центру АПН розпочався мітинг, стало очевидно, що підсвідомі сумніви щодо комунізму з подвійною силою виринули на поверхню в умовах гласності та свободи слова.

Юрій Черниченко охарактеризував комуністичне правління в Радянському Союзі як «сімдесят років війни з народом» і сказав, що більшовики почали зраджувати народ уже за два місяці після захоплення влади, розпустивши Установчі збори. Він запропонував оголосити злочином колективізацію сільського господарства та знищення селянства.

Сергій Кузнєцов, незалежний журналіст із Свердловська, сказав, що багато людей закликають до спілкування між партією та опозицією. «Але який сенс у “круглих столах” зі злочинцями?»

Організатор демонстрації Олег Рум’янцев попередив у своєму виступі, що партія готується знищити ті демократичні здобутки, які вже є в країні.

Протягом багатьох років паради та демонстрації в Радянському Союзі організовувала влада, тому цей марш спочатку здавався матеріалізацією примари далекого минулого. Величезний натовп ряснів не лише триколорами Російської імперії, а й саморобними плакатами, що віддзеркалювали нововіднайдену народну креативність: «Комуністи, не вчить нас жити!»; «Приватна власність — це свобода!»; «Ми натягнемо на ваші кийки презервативи!»

Коли демонстранти наблизилися до площі Маяковського, якась літня жінка на тротуарі почала кричати: «Сталін знав би, що з вами робити!» Проте учасники ходи, яких надихала вже сама їхня чисельність, не зважали на неї.

На площі Маяковського Ольга озирнулася назад і не побачила кінця колони — була лише суцільна ріка людей в обрамленні мегалітичних житлових будинків під куполом неба, що починало темніти. Видовище цієї людської маси переконало її в тому, що після стількох років мовчання та страху щось у країні нарешті змінилось. Їй уперше спало на думку, що в СРСР мільйони людей думають так само, як вона. Вона вже не відчувала себе самотньою, а отже, могла тепер брати участь у тих змінах, що охопили країну.

Тринадцятого березня, на другий день роботи з’їзду, пожвавилися дебати довкола питання про інститут президента СРСР.

Перший секретар Комуністичної партії Таджикистану К. Махкамов сказав, що для припинення міжетнічних конфліктів «потрібна сильна... цивілізована влада».

Іван Полозков, перший секретар Краснодарського крайкому партії, заявив: «Наша країна потребує президентської влади..., інакше сповзання суспільства в трясовину, грузькішу за трясовину застою, неуникне».

А молдавський письменник Н. Т. Дабіжа сказав: «Тепер наша черга захищати Горбачова від Горбачова. Зосередження величезної влади в руках однієї людини є небезпекою для процесу демократизації... Хто з нас може бути упевненим, що за чотири роки або дев’ять років не з’явиться людина, яка захоче створити соціалізм барачного типу?»

Завершивши дебати, з’їзд перейшов до голосування. За законом спочатку мали розглянути поправки, а потім із урахуванням внесених поправок поставити законопроект на голосування. Однак цього разу Горбачов поставив його на голосування, не заслухавши поправок. В результаті було отримано 1771 голос за і 164 проти. Реформатори думали, що це було голосування за основу. Але Горбачов оголосив, що законопроект ухвалено як частину Конституції.

Потім він запропонував, щоби першого президента обрав з’їзд. Згідно з опитуваннями, переважна більшість радянських громадян були за прямі вибори президента, але Горбачов розгорнув агітаційну кампанію, щоби переконати з’їзд, що це призведе до політичної нестабільності. Академік Дмитро Ліхачов, якому було вже за 80, попередив, що прямі вибори президента можуть мати наслідком Громадянську війну. Для ухвалення рішення було потрібно 1497 голосів. Остаточний результат голосування був такий: 1542 депутати за, 360 проти й 76 утрималися.

Після цього Горбачов висунув свою кандидатуру на посаду президента. Два інших кандидати, Рижков і міністр внутрішніх справ Вадим Бакатін, зняли свої кандидатури, тож Горбачов залишився єдиним претендентом на цю посаду. Незважаючи на це, він був не зовсім упевнений у собі. Раїса Горбачова переконувала жінок-депутатів голосувати за її чоловіка, запевняючи їх, що він не диктатор. Окремі інтелектуали, що були присутні на з’їзді як гості, стали умовляти демократів проголосувати за Горбачова, бо якщо його не оберуть, президентом може стати якийсь консерватор на кшталт Лігачова.

Нарешті голосування відбулося, і за Горбачова віддали свої голоси 1329 депутатів, проти були 495 осіб. При цьому сотні депутатів не скористалися своїм правом голосу. Це був спосіб сказати «ні» й ознака того, що прихована опозиція до Горбачова виникла практично одночасно із захопленням ним влади.

Ставши президентом СРСР, Горбачов зосередив у своїх руках більше