Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

зміст бюлетеня був майже узгоджений, Олександр Оболенський, інженер із міста Апатити, висунув свою кандидатуру на пост голови Верховної Ради. Цей вчинок збентежив залу. Коли на голосування було поставлено питання про включення прізвища Оболенського до бюлетеня, за це проголосувало 689 депутатів (проти були 1415) — багато з них тому, що вважали висунення цієї кандидатури ідеєю Горбачова.

Таємне голосування відбувалося поблизу, в Георгієвській залі Кремля. Там були встановлені кабінки, й депутатам видали бюлетені. Проте єдиною підставою затриматися в кабінці було викреслення прізвища Горбачова, а за голосуванням пильно стежили. Остаточний результат — 2133 голосів за Горбачова й 87 проти.

У наступні дні почала виникати певна система. Горбачов контролював залу за допомогою консервативної більшості, і саме він як головуючий вирішував, кому з депутатів надавати слово. Виступи членів партійної більшості були в тоталітарному стилі:

«Плюралізм думок є обов’язковий, але... в діях має бути єдність!» — Е. Н. Мєшалкін, Новосибірськ.

«Я не пригадую, коли існувала б така потреба у консолідації всіх сил суспільства... Давайте відмовимось від мітингів. За роботу! Зараз час працювати!» — В. С. Образ, Полтава.

«Що потрібно зараз від кожного — це порядок, порядок і дисципліна, й демократія лише виграє від цього...» — Леонід Кравченко, Москва.

Голосування на з’їзді жорстко контролювали. Коли з’їзд обирав 542 депутати до складу Верховної Ради — робочого парламенту, поразки зазнали всі відомі демократичні депутати, включно з Єльциним. За членами територіальних делегацій наглядали керівники цих делегацій — партійні функціонери високого рангу, які мали змогу покарати за непокору економічними засобами. Водночас багато депутатів із національних республік не розмовляли російською мовою, й оскільки перекладу не було, вони просто підносили руки разом із очільниками своїх делегацій, що породило жарт: «Всі за, підніміть свої тюбетейки».

Проте сам уже факт відкритої політичної дискусії змінив атмосферу в країні. Коли незалежним депутатам вдавалося пробитися до мікрофону, сказане ними мало певний вплив. Юрій Черниченко — депутат від Москви, відомий журналіст — гостро виступив з критикою на Лігачова, якому нещодавно доручили курирувати сільське господарство. «Чому, — запитував він, — відповідальність за політично важливу галузь поклали на людину, яка нічого не розуміє [в сільському господарстві] і провалила ідеологію?» Юрій Карякін — депутат від Москви, літературний критик, — закликав забрати тіло Леніна з мавзолею на Червоній площі. «Сам Ленін бажав бути похованим поруч із могилою матері на Волковському цвинтарі в Петербурзі», — сказав він. Старовойтова виступила з критикою висунення Анатолія Лук’янова, давнього друга Горбачова, на посаду заступника голови й хотіла знати, чому армія чекала три дні, перш ніж втрутитися в події у Сумгаїті.

Вперше радянські громадяни побачили, що депутати можуть відверто висловлювати неортодоксальні погляди. В країні припинилася нормальна робота — люди в установах і на підприємствах збиралися довкола телевізорів, аплодуючи й посилаючи поцілунки екрану, коли чули від депутатів думки, які вони поділяли. Ті, хто не міг стежити за перебігом з’їзду вдень, не спали до другої години ночі, передивляючись трансляцію в записі.

На четвертий день роботи з’їзду демократичні депутати були завалені телеграмами — вони надходили по тисячі на день. А після кожного засідання, коли вони виходили з Кремля й шли через Червону площу до своїх готелів, їх вітала маса прихильників. Опитування засвідчили, що депутати-демократи, які складали на з’їзді не більше 15 відсотків, користуються підтримкою 70 відсотків населення.

Найбільше враження справила промова на з’їзді Юрія Власова — колишнього чемпіона-штангіста, який виступив із викриттям і засудженням КДБ. «КДБ, — сказав він, — це не служба, а справжня підпільна імперія, яка й досі не видала своїх таємниць, окрім виявлених могил [жертв Сталіна, вбитих НКВС — попередником КДБ]».

Невдовзі Горбачов зіткнувся з проблемою. Він створив З’їзд народних депутатів для того, щоб послабити здатність партії усунути його й чинити опір реформам, а не для того, щоб поступитися демократам своїм моральним авторитетом у країні. Однак несподівана хвиля народної підтримки демократів засвідчила, що вони можуть стати самостійною політичною силою, тож Горбачов і керована ним більшість вирішили відповісти.

Другого червня депутати-консерватори виступили з критикою академіка Сахарова. Сергій Червонописький — тридцяти-дворічний колишній майор, що втратив обидві ноги в Афганістані, засудив фізика за те, що той в одному інтерв’ю сказав, нібито радянські пілоти інколи стріляли в радянських солдатів, щоби запобігти їхньому захопленню афганськими повстанцями. Потім Червонописький висловив те, що було на думці й у інших депутатів: «У цій залі більше 80 відсотків депутатів є комуністами... Але від жодного з них я не чув слова “комунізм”. Я проти гасел, але гадаю, що є три слова, за які ми маємо боротися: “держава”, “батьківщина” та “комунізм”». Горбачов, Політбюро та майже вся зала встали й улаштували овацію.

Сахаров сказав, що не мав наміру образити Радянську Армію, а хотів нагадати, що сама війна в Афганістані була злочином. Більшість депутатів схопилися з місць і, тупаючи ногами, стали кричати: «Ганьба! Сахарова геть!» — тоді як меншість аплодувала.

На початку 1990 року влада поступово переходила від партійного апарату до Верховної Ради, в якій більшість становили члени партії. Партійний апарат відповідав на це нападами на політику Горбачова, що, своєю чергою, спонукало Горбачова вжити заходів, щоби позбутися впливу партії, — одним із них стало запровадження посади президента СРСР.

Верховна Рада, що складалася з 542 депутатів, розпочала свою роботу, і її голосування віддзеркалили схильності й наміри партії. І все ж таки Верховна Рада діяла незалежно від партії і створила власну ієрархію та систему впливу, відмінні від партійних, тож її домінування породило в партії спротив Горбачову.

Наприкінці 1989 року ЦК був завалений листами, в яких Горбачова звинувачували в тому, що він нехтує партією й залишає без відповіді критичні напади на неї. Партійні керівники почали застерігати, що перебудова завершиться катастрофою. На грудневому пленумі 1989 року один із промовців сказав: «Якщо нас хвалять капіталісти й Папа Римський, це означає, що ми на хибному шляху».

Запеклість цих нападів змусила Горбачова знову повернутися до питання створення в СРСР інституту президентства. Однак такий крок передбачав скасування 6-ї статті Конституції СРСР щодо «керівної ролі» партії в суспільстві, оскільки владою мав бути наділений президент, а не партія.

Раніше Горбачов ігнорував заклики до скасування 6-ї статті, але в січні 1990 року змінив свою думку й підтримав цю ідею. Невдовзі, 4 лютого, за його мовчазної згоди в Москві відбулася демонстрація з вимогою покласти край політичній монополії партії. Наступного дня ЦК, поступившись бажанню Горбачова, 249 голосами проти одного проголосувало за скасування статті