Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Шилков поговорив із кількома таксистами, але всі вони відмовилися їхати. Один із них спитав, чому йому так кортить потрапити до Сумгаїта. Андрій — високий білявий росіянин, зовнішність якого ясно свідчила, що він не тутешній, — відповів, що тільки-но звільнився з колонії під Махачкалою й хоче побачитися з другом. «До Сумгаїта таксі немає», — сказав йому з підозрою таксист і порадив спробувати знайти попутну машину. Шилков так і зробив. Водій автівки, яку він зупинив, спочатку відмовився підвезти його до Сумгаїта, а потім сказав, що довезе Андрія до околиці міста за тридцять рублів, що було вдесятеро вище за звичайну таксу. Шилков зрештою погодився. За кілометр від Сумгаїта його висадили, і, щоб дістатися самого міста, довелося скористатися ще однією попуткою.

Погода стояла тепла, але день був похмурий. Перед п’ятиповерховою, заплетеною плющем будівлею обкому партії виднілися міліцейські барикади. На сусідньому бульварі стояла колона танків, а на кожному розі — солдати та дружинники. Андрій підійшов до молодого азербайджанця, який погодився за 25 рублів провезти його містом.

Коли вони сіли в машину, азербайджанець вказав на один із житлових будинків на бульварі: «Бачите той будинок? Вони викинули з вікна четвертого поверху голу дівчину».

Впродовж кількох годин Шилков їздив Сумгаїтом, таємно фотографуючи військових і бронемашини. Нарешті водій зупинився біля якогось торгового комплексу, й Андрій вийшов із ав-тівки. Він підійшов до людей, що стояли в черзі перед яткою, в якій жінка продавала пиріжки, й став розпитувати про «події». Люди в черзі не схотіли з ним розмовляти: мешканців міста попередили по місцевому радіо й телебаченню про притягнення за «антирадянську пропаганду» всіх, хто поширюватиме «чутки» про нещодавні події. В радянських умовах «чутками» називалося все, що не публікувала офіційна преса. Зрештою Андрій зайшов до сусіднього подвір’я, де помітив жінку слов’янської зовнішності, яка сиділа на лавці.

«Перепрошую, — сказав він. — Я щойно приїхав. Кажуть, тут були якісь події, щось трапилося».

Жінка впродовж хвилини вивчала Андрія, а потім сказала: «Я живу ось у тому будинку. Це був жах. Я прожила в Сумгаїті майже все життя і ніколи не повірила б, що таке може статися. А тепер, якщо Ви скажете мені, що в Москві варять і їдять дітей, я повірю».

Жінка розповіла, що вона болгарка, одружена з вірменином. Увечері 29 лютого вона почула, як у будинку кричать і вибивають двері квартир. Її чоловік був у цей час у сусідньому містечку, він подзвонив їй і наказав зачинити двері на засув. Близько 22-ї години вона визирнула з вікна й побачила, як із вікна п’ятого поверху розташованого навпроти будинку викидають десятирічну дівчинку. Дівчинка впала на кущі й ще рухалася, але потім кілька чоловіків викинули з того ж вікна кухонну шафу, яка впала прямо на дівчинку. Наступного ранку жінка дізналася від сусідів, що банда азербайджанців убила там усю родину. Решту того дня 1 березня, жінка просиділа вдома із заштореними вікнами. Увечері вона почула галас і звук розбитого скла — юрба надворі почала бити вікна. В якийсь момент вона наважилася визирнути з вікна й побачила надворі купу меблів, охоплену вогнем. Вранці 2 березня, нарешті вийшовши з помешкання, вона зустріла одну зі своїх сусідок, азербайджанку, яка працювала в пологовому будинку. Та була близька до істерики. «Я не можу йти на роботу, — сказала вона, — ці бандити вбивають вагітних жінок». І розповіла, що зграя азербайджанців увірвалася до пологового будинку і, погрожуючи ножем лікарю, зажадала, щоби він показав їм вірменок. Побоюючись за своє життя, лікар назвав їм прізвища, і вони вбили цих жінок, розпоровши їм черева, а потім витягли з них і вбили ще живих немовлят.

Ця болгарка наполегливо радила Андрієві залишити місто ще засвітла, щоби не бути заскоченим комендантською годиною, яка починалась о 22-й годині.

На магістралі Андрієві вдалося зупинити автівку з водієм-азербайджанцем і пасажиркою, схожою на росіянку. Андрій сів на заднє сидіння, а вони продовжували обговорювати між собою останні події. «У цих мерзотників надто багато гашишу», — сказав азербайджанець до жінки. «Якби лише гашиш», — відповіла та. «Звідки вони знали, де шукати вірменів? У кожного з них у руках був список із вірменськими прізвищами».

Андрія довезли до Баку, де він узяв таксі до аеропорту. Чекаючи рейсу на Єреван, він помітив неголеного вірменина у чорній сорочці, що свідчило про жалобу. Андрій заговорив із чоловіком, і той розповів, що під час погрому загинув його племінник.

«Він був удома сам. Вони виламали двері й розбили йому голову молотком, потім стягли його по сходах за ноги, і його голова билася об кожну сходинку, а потім викинули його тіло на звалище. Мій брат пропрацював тридцять п’ять років, а вони знищили все, що він мав. Та йому було би байдуже, тільки б хлопчик залишився живим».

«Хтось іще в родині загинув?» — спитав Андрій.

«А хіба цього мало?»

Андрій вибачився. Сказав, що він незалежний журналіст і готує репортаж про ці події.

«Вони з Вами розправляться так, що забудете про всі репортажі», — сказав чоловік.

Галина Старовойтова займалася у 1980-х роках дослідженнями на Кавказі й коли почула перші звістки про вбивства в Сумгаїті, надіслала вірменській поетесі Сильві Капутикян листа з висловленням солідарності й скорботи. Цього листа розмножили в тисячах примірників і роздавали на Театральній площі в Єревані. Завдяки цьому Старовойтова стала широко відомою людиною у Вірменії, і її обрали депутатом З’їзду народних депутатів від цієї республіки. Таких незалежних депутатів, як Старовойтова, була лише купка, але вони вперше створили політичну конкуренцію партії.

Депутати реєструвалися й поступово заповнювали залу, відшукуючи призначені їм місця. Галина зазначила, що вони дисципліновані й нерухомі, але неуважні. Засідання почалося о 10-й годині, й незабаром стало очевидним, що з’їзд є не зовсім контрольованим.

О 4-й годині ранку 9 квітня військові, застосувавши отруйний газ і саперні лопатки, напали на мирних демонстрантів на центральній площі Тбілісі, вбивши двадцять одну людину й поранивши сотні інших. Демонстранти вимагали незалежності Грузії.

З’їзд почав із питання про обрання голови Верховної Ради СРСР. Кандидатура Горбачова була визначеною заздалегідь, але присутність демократичних депутатів майже одразу внесла свої корективи. Мар’ю Лаурістін, лідер Народного фронту Естонії, спитала Горбачова, коли він дізнався про напад військових на цивільних людей у Тбілісі, й додала: «Чи Ви особисто вважаєте сумісним із демократією застосування армії для каральних операцій проти цивільного населення?»

Прямодушність Лаурістін надихнула інших. Зрештою, коли