Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

теоретичну та політичну некомпетентність». Потім на трибуну піднімалися один за одним численні міські партійні функціонери, які теж засуджували Єльцина. В. А. Жаров, заступник голови Мосради, сказав, що своєю промовою Єльцин «зробив ставку на розкол. Завтра ми, безсумнівно, почуємо... про тих... хто намагатиметься зробити з Бориса Миколайовича такого собі Ісуса Христа, що постраждав за свою... відданість соціалістичному оновленню й демократії».

Загалом на засіданні виступили майже півсотні партійних діячів, і всі вони засудили Єльцина. Потім піднявся сам Єльцин. Він сказав: «Я дуже винуватий перед московською партійною організацією, дуже винуватий перед міським комітетом партії, перед вами, звісно, перед бюро та, безперечно, я дуже винуватий перед Михайлом Сергійовичем Горбачовим, чия репутація в нашій організації, в нашій країні та в усьому світі є такою високою».

Минали місяці, й ставало зрозуміло, що, незважаючи на дедалі ширшу народну активність у країні, самої лише гласності не досить для того, щоб підштовхнути партію до реформ. Тому Горбачов вирішив створити нову політичну систему, про що було урочисто оголошено 25 березня 1989 року, на першому засіданні З’їзду народних депутатів.

Переконавшись у неможливості протистояти Лігачову в ЦК, Горбачов вдався до менш відвертих маневрів. На засіданні Политбюро 7 січня, яке відбувалося за відсутності Лігачова, було вирішено звільнити секретаріат ЦК від розгляду важливих кадрових, економічних і зовнішньополітичних питань — на тій підставі, що ними вже займається Політбюро. Ця зміна, подана як намагання покінчити з дублюванням завдань, фактично вихолостила секретаріат.

Тим часом консервативні керівники партії стали об’єктами викривальних публікацій у пресі, а Яковлєв, який регулярно зустрічався з головними редакторами, почав обговорювати можливість розкриття правди про Сталіна, здатної дискредитувати всю партію.

Атмосфера збентеження поволі охоплювала партійний апарат. Більшість чиновників погоджувалися з необхідністю «реформи», яку вони були схильні ототожнювати з більшою ефективністю. Проте вони вперше почали в приватному порядку висловлювати думку, що політика генерального секретаря спрямована проти партії.

У квітні 1988 року Лігачов підтримав публікацію в газеті «Советская Россия» листа невідомої викладачки з Ленінграда Ніни Андреєвої, в якому вона захищала Сталіна. Однак потім у газеті «Правда» цей лист було засуджено, а преса, заохочувана Яковлєвим, розпочала антисталінську кампанію, що стало істотним внеском у майбутній розвал Радянського Союзу.

Газети, часописи та телебачення раптом почали оприлюднювати раніше приховані факти злочинів сталінського періоду. В пресі описували місця поховань сталінської доби — від Биківнянського лісу під Києвом і Куропат у Білорусії до Калитниковського цвинтаря й Новоспаського монастиря в Москві, а також публікували історії вцілілих людей і свідчення декого з катів.

Впродовж тридцяти п’яти років кожен, хто намагався розповісти всю правду про сталінський період, ризикував бути заарештованим, але тепер подробиці актів геноциду, здійснюваного радянським керівництвом проти власного народу, почали обговорювати скрізь. Весь цей жах подавали як зраду «ленінізму», але розповіді про родичів, забраних уночі, і про тіла, скинуті в ями п’яними катами, стали абсолютно фатальними для всієї ідеологічної містики радянської системи[3].

Радянський режим було організовано на кшталт церкви. Його метою було втілення в життя певної ідеї — утопії, описаної ідеологами марксизму-ленінізму. Хоч якою абсурдною виглядала комуністична ідеологія ззовні, вона долучала кожного радянського громадянина до участі у великій історичній справі, завдяки чому він відчував, що його життя має сенс. Тобто вона задовольняла — хай і фіктивно — головну духовну потребу людини. Саме заради цієї справи громадяни були готові жертвувати своїми основними правами та свободою.

Вони терпіли, бо вірили, а вірили тому, що за допомогою терору, який створив цілий фіктивний світ, їх систематично вводили в оману. Коли завдяки гласності й антисталінській кампанії виявилося, що ця радянська справа була не чимось величним, а безглуздим, варварським нагромадженням жорстокостей, несумісних із мораллю і незбагненних для розуму, громадяни більше не схотіли миритися зі своїм безправним становищем і почали відкидати радянську систему як таку.

Проте поразка Лігачова та антисталінська кампанія не позначилися на силі спротиву партійного апарату реформам. Щоби захистити себе й забезпечити майбутнє реформування, Горбачов у червні скликав спеціальну партконференцію для зміни політичної системи. Конференція, яка розпочалася 23 травня, схвалила створення демократично обраного З’їзду народних депутатів як «найвищого органу влади в країні».

У липні відбулися значні скорочення в промислових відділах ЦК, які впродовж багатьох років мали абсолютну владу над величезною централізованою економікою. Тим партійним чиновникам, що залишилися на посадах, було наказано не «втручатись» у функціонування економіки.

Ці зміни, схвалені XIX партійною конференцією, проклали шлях до березневих виборів 1989 року. З 2250 членів нового З’їзду народних депутатів 750 мали висувати «громадські організації», включно з КПРС. Кандидатів мали також затверджувати контрольовані партією виборчі комісії. Внаслідок цього в 384 із 1500 виборчих округів кандидати від партії не мали суперників.

Однак, попри ці обмеження, у монолітній політичній системі з’явився певний простір. Єльцин став кандидатом до нового парламенту від Москви й виявив, що його публічне приниження партією забезпечило йому ореол мученика. Він здобув у 13 разів більше голосів, аніж його суперник Юрій Браков, директор автозаводу «ЗІЛ». У Ленінграді виборці не проголосували за жодного із представників партійного керівництва. У норовливих прибалтійських республіках перемогу здобули щойно сформовані народні фронти.

Назагал із 2250 обраних депутатів нового органу від 300 до 400 осіб можна було назвати реформаторами. Горбачов створив незалежний від партії центр влади, водночас не дозволивши виникнення альтернативної політичної сили.

Навесні 1989 року Горбачов був готовий взяти під свій контроль і парламент, і партію, але перехід до напівпарламентської системи надзвичайно послабив КПРС. Більшість партійних керівників просто не витримували справжньої політичної конкуренції, і це маже одразу виявилося на першому З’їзді народних депутатів.

Разом із іншими депутатами на перше засідання з’їзду до Палацу з’їздів у Кремлі прибула Галина Старовойтова — єдина росіянка у делегації Вірменії. Етнограф і співробітник Академії наук СРСР, вона була обрана депутатом майже випадково — практично лише завдяки своїй реакції на події у Сумгаїті у лютому 1988 року.

Двадцятого лютого обласна рада Нагірного Карабаху — району в Азербайджані з переважно вірменським населенням — проголосувала за приєднання до Вірменії. Отже, вперше депутати, обрані в межах радянських виборів із одним кандидатом, проголосували з політичного питання самостійно. За вісім днів після того в Сумгаїті — азербайджанському місті на Каспійському морі поблизу Баку — спалахнув антивірменський погром.

«Де можна сісти на автобус до Сумгаїта?» — спитав якогось чоловіка біля залізничного вокзалу Баку Андрій Шилков, кореспондент часопису «Гласність», що виходив у самвидаві.

«Автобуси до Сумгаїта скасовані», — відповів той. Було 9 березня, вокзальний годинник