Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Ніхто не очікував такої демонстрації сили. Нарешті було ухвалено рішення провести мітинг, але — задля уникнення можливих провокацій — не на щільно оточеній міліцією та військовими Манежній площі навпроти Кремля, як спершу планувалося, а на площах Арбатській і Маяковського.

Демонстрації були призначені на 17:30, але народ почав збиратися задовго до того. Радіостанція «Ехо Москви» розповідала про розташування військ на вулиці Горького та Манежній площі. ТАРС передав попередження Віталія Прилукова — начальника московського КДБ: влада застосує «всі засоби» для запобігання демонстраціям, — і ряди машин «швидкої допомоги» стояли напоготові біля Червоної площі, щоби вивозити поранених.

О 15-й годині п’ятдесят тисяч солдатів внутрішніх військ заповнили всі вулиці на підходах до Манежної площі.

Проте мірою того, як число учасників демонстрації зростало, небезпека нападу танула. Солдати та міліціянти не робили жодних спроб перешкодити натовпу, який збирався на двох площах, попри наявність бронетехніки на вулицях, і поводилися нейтрально чи навіть приязно. Одна жінка спитала командира підрозділу внутрішніх військ біля площі Маяковського: «Ви збираєтеся нас бити?» Офіцер відповів: «Окрім погонів, я маю ще й совість».

О 17:13 Арбатську площу затопило людське море. О 17:45 розпочалися промови. Внаслідок убивств у Литві ставлення до Горбачова радикально змінилося. Російський депутат Юрій Лучинський сказав: «Найбільшим порушником і найбільшим злочинцем у країні є сьогодні президент Горбачов».

Лідер Демократичної партії Росії Микола Травкін заявив: «Ми повинні позбутися Комуністичної партії. Якщо ми знімемо лише верхівку айсберга, ця партія повернеться в ще більш реакційному вигляді». З вікон розташованого поруч пологового будинку лікарі та медсестри аплодували демонстрантам, а люди на площі також вітали їх схвальними вигуками.

Кількість людей на площі Маяковського швидко зростала, і незабаром стало зрозуміло, що організатори недооцінили її місткість. О 18-й годині площа була заповнена вщерть, а до мітингу продовжували приєднуватися десятки тисяч робітників міських підприємств, що потоком виринали з метро. Боксер, який допомагав вирішувати організаційні питання, виявив, що для просування лише на 500 метрів потрібно більше години. З промовами на мітингу виступили Гавриїл Попов, мер Москви, Юрій Афанасьєв, отець Гліб Якунін, Галина Старовойтова. Афанасьєв сказав, що мітинг продемонстрував силу та єдність демократичних сил, і тепер підтримку ними Єльцина та реформ уже неможливо ігнорувати.

Сутеніло, почав падати сніг, і перші лави п’ятдесятитисячної колони демонстрантів з Арбатської площі з’явилися на Садовому кільці. Побачивши колону, багатолюдний натовп на площі Маяковського вибухнув вітальними вигуками, й два людських потоки з’єдналися саме в той момент, коли спалахнули вуличні ліхтарі, а прожектори висвітили величезну статую Маяковського серед скупчення демонстрантів.

Кількість людей на площі Маяковського та поблизу неї перевищувала 100 тисяч, що було рекордом для демонстрації в Москві в робочий день, і, попри військових і міліцію на стаціонарних позиціях, було очевидно, що влада не вдасться до силових дій.

Настрій у натовпі був святковий. Люди скандували: «Єльцин! Єльцин!» і «Геть Горбачова!» Демонстранти тримали сотні російських прапорів і транспарантів: «Жінки, не народжуйте комуністів»; «КПРС — на звалище історії»; «Борис, тримайся!»; «Вся Росія — за Бориса». Нарешті отець Якунін, перекриваючи вигуки натовпу: «Єльцин — президент!» — закликав усіх іти додому грітися. Підсумовуючи результати мітингу, він сказав: «Зроблено велику справу». Через якийсь час, коли успіх демонстрації був уже безсумнівний і вулиці почали порожніти, тисячі солдатів і техніка, що заповнили Москву зранку, були виведені з міста.

Це протистояння завершилося цілковитою перемогою Єльцина. Російський З’їзд народних депутатів не тільки відхилив пропозиції прихильників жорсткої лінії про усунення його з посади, а і проголосував за надання йому нових повноважень. Президентські вибори в Росії було призначено на 12 червня.

Тепер Горбачов знову звернувся до питання реформ. Двадцять третього квітня він таємно зустрівся з Єльциним і керівниками ще вісьмох республік у підмосковному селищі Ново-Огарьово. Після десятигодинних перемовин учасники зустрічі підписали заяву, в якій закликали до укладення нового союзного договору і розробки нової конституції, після чого в 1992 році в усій країні мали відбутися вибори. Права союзних республік передбачалося «істотно збільшити», а шістьом республікам, не представленим на зустрічі — трьом прибалтійським, Молдові, Грузії та Вірменії, надавалося право відмовитися від підписання нового союзного договору. Горбачов офіційно відступився від наміру забезпечити єдність Радянського Союзу силою.

Тим часом партія, обурена маневруванням Горбачова, почала гуртуватися проти нього на квітневому пленумі 1991 року.

Пленум розпочав свою роботу в Кремлі в атмосфері приголомшеної недовіри. Члени ЦК, які звикли сприймати Горбачова та Єльцина як суперників, були ошелешені новоогарьовською заявою та гаданим примиренням обох лідерів.

О 15-й годині Горбачов відкрив пленум деякими вступними зауваженнями. «Давайте говорити відверто, товариші, — сказав він. — Було б негідно робити вигляд, нібито керівництво не помічає, що багато рядових членів партії дезорієнтовані, а... інші, включно з партійними керівниками, навіть впали в істерику. Ця атмосфера нагадує той... період, коли В. І. Ленін різко повернув партію та країну вбік НЕПу». Складність ситуації, продовжував Горбачов, є подібною: треба заохочувати підприємництво, обстоюючи права трудящих, і підтримувати суверенітет республік, захищаючи водночас союзну владу.

Зауваження Горбачова викликали загальне збентеження і лише поодинокі оплески. Після нього стали виступати члени ЦК, чиї промови віддзеркалювали нерозуміння подій, що відбувалися в країні, а також ностальгію за недавнім минулим.

Станіслав Гуренко, перший секретар ЦК КПУ, сказав: «Люди з гіркотою зазначають, що за останні роки країні завдано шкоди, якої їй і вороги не могли би завдати. Економіку зруйновано, суспільство розколоте, значна частина його живе за межею бідності. Безробіття, страйки та криваві міжетнічні конфлікти стали реальністю... Одне слово, ми швидко втратили все те, чого досягли... іноді ціною неймовірних зусиль усіх поколінь радянського народу...»

А. П. Рубікс, перший секретар Компартії Латвії: «Люди запитують, скільки мішків резолюцій треба надіслати в Москву, щоби було вжито конкретних заходів з відновлення правопорядку в країні?»

А. М. Зайцев, перший секретар Кемеровського обкому: «Ситуація в країні стала практично некерованою. Останні шість років призвели до хаосу і колапсу урядових структур і керівних органів... Антикомунізм і капіталізація економіки стали реальною політикою Радянського Союзу...»

Горбачов нарешті скипів. З червоним обличчям, здригаючись від обурення, він сказав: «Гаразд, досить, тепер я відповім усім... Я пропоную припинити дебати й зайнятися питанням генерального секретаря, а також тим, хто посяде його місце до наступного з’їзду партії. І ще тим, хто влаштує ті дві, три чи чотири партії в залі... Я подаю у відставку».

Тим самим Горбачов загнав консерваторів у безвихідь. За партійним статутом, його можна було замінити лише на з’їзді партії. Якби він пішов у відставку до того, як