Агата Крісті - Небезпека «Дому на околиці», Агата Крісті

Та витріщилася на нього.

– Що? З тим самим, про якого пишуть у всіх газетах?

– Так.

– Ну й ну. Подумати лишень. Щоб він – і заручений із міс Нік.

– Маємо щире, непідробне й цілковите здивування, – зауважив я, коли ми вийшли надвір.

– Так. Воно і справді скидалося на невдаване.

– Можливо, тому що таким і було, – припустив я у відповідь.

– А та пачка листів місяцями спокійно лежала собі під lingerie[87]? Ну ні, mon ami.

«Так-то воно так, – подумав я про себе, – от тільки не кожен із нас Еркюль Пуаро. І не всі ми пхаємо носа в те, що нас не стосується».

Але промовчав.

– Ця Еллен – воістину загадка, – промовив мій друг. – І це мені не до душі. Чогось я тут не розумію.

Розділ чотирнадцятий

Таємниця зниклого заповіту

І ми подалися прямо в клініку.

Нік зустріла нас не без подиву.

– Так, мадемуазель, – сказав Пуаро у відповідь на її німе запитання. – Я мов той чортик із табакерки. Вистрибую знову і знову. Для початку дозвольте повідомити вам, що я навів лад у ваших паперах. Тепер усе акуратно розкладене.

– Що ж, гадаю, їм це не завадило, – мовила міс Баклі, мимоволі всміхнувшись. – Ви аж такий охайний, мсьє Пуаро?

– Спитайте ось у мого друга Гастінґса.

Дівчина звернула до мене запитливий погляд.

Я перерахував кілька маленьких дивацтв свого друга: тости строго квадратної форми, яйця однакового розміру на сніданок, неприйняття гольфу як гри «безформної й безсистемної», єдине виправдання якій – наявність міток для м’яча. А наостанок розповів про знамениту справу, яку Пуаро розкрив завдяки своїй звичці поправляти фігурки на камінній полиці.

А той лише всміхався.

– Він вам понарозказує, аби ви тільки слухали, – підсумував Пуаро, коли я закінчив. – Хоча загалом це не така вже й неправда. Лиш уявіть собі, мадемуазель: я повсякчас стараюся переконати Гастінґса зачісуватися на проділ не збоку, а посередині. Погляньте, що у нього за вигляд – асиметричний і кривобокий.

– Тоді ви, напевно, засуджуєте й мене, мсьє Пуаро, – промовила Нік. – Я ж бо теж роблю проділ збоку. А ще, безумовно, симпатизуєте Фреді – вона розділяє волосся на дві половини.

– Днями він так і пожирав її очима, – підступно докинув я. – То он, виявляється, у чім річ.

– C’est assez[88], – сказав Пуаро. – Я тут у серйозній справі. Мадемуазель, щодо вашого заповіту: я його не знаходжу.

– Хм! – Тут вона насупила чоло. – Але чи так це важливо? Адже я, зрештою, жива. А заповіт відіграє істотну роль, лише коли хтось помирає, еге ж?

– Саме так. А все ж цей документ мене цікавить. Є в мене деякі ідейки з цього приводу. Подумайте, мадемуазель, і спробуйте згадати, куди ви його поклали? Де бачили востаннє?

– Не думаю, наче я клала заповіт на зберігання у якесь певне місце, – промовила Нік. – У мене речі завше де попало розкидані. Я, мабуть, засунула його в шухляду.

– А ви часом не могли залишити його за потаємною панеллю?

– За чим?

– Еллен, ваша покоївка, стверджує, наче в будинку є секретна схованка – у вітальні чи бібліотеці…

– Дурниці, – відмахнулася дівчина. – Зроду про неї не чула. Це Еллен вам сказала таке?

– Mais oui. Вона, схоже, служила в «Домі на околиці» ще юнкою. І кухарка показала їй ту панель.

– Вперше таке чую. Дідусь, гадаю, не міг не знати про неї, але, якщо так, то мені не розказував. А я не сумніваюся, що він би неодмінно розповів. Мсьє Пуаро, а ви певні, що Еллен усе це не вигадала?

– Ні, мадемуазель, анітрохи не певен! Але il me semble[89], наче щось за цим криється: є у вашій Еллен дещо… дивне.

– Хм! Я б так не сказала… От Вільям у неї – той і справді недоумок, і малий їхній – гицель, а не дитина, проте Еллен нічого така. Сама респектабельність.

– Мадемуазель, а ви вчора ввечері давали їй дозвіл вийти надвір і помилуватися феєрверком?

– Так, звісно. Слуги завше виходять. А зі столу прибирають опісля.

– А все ж вона не пішла.

– Ні, ходила.

– Звідки ви знаєте?

– Ну… е-е… точно не знаю. Я запропонувала їй піти, і та мені подякувала – от я і вирішила, що вона таки пішла.

– Якраз навпаки – вона лишилася в домі.

– Але… це щось нове!

– Ви так гадаєте?

– Ще б пак! Я більше ніж певна, що Еллен ніколи ще так не чинила. А вона пояснила чому?

– Справжню причину вона не назвала – у цьому я переконаний.

Міс Баклі запитально глянула на детектива.

– А це… важливо?

Пуаро лише розвів руками.

– Саме цього, мадемуазель, я й не можу сказати. C’est curieux[90], та на тому й усе.

– Як і історія з панеллю, – замислено промовила Нік. – Мене не полишає думка, наче це просто кумедія якась, убийте не віриться. А Еллен показала вам, де вона?

– Сказала, що ніяк не згадає.

– Я не вірю в існування того сховку.

– Так, це, поза сумнівом, малоймовірно.

– Вона, напевно, бідолашна, клепки розгубила.

– О, Еллен чимало всякого понарозповідала! Мовляв, «Дім на околиці» – нехороше місце. Непросте помешкання.

Нік стрепенулася.

– Тут вона, мабуть, має рацію, – повільно видобула дівчина. – Я інколи й сама так почуваюся. У тому домі якась моторошна атмосфера…

Її очі широко відкрилися і потемніли. У них проступила якась приреченість. І Пуаро поквапився перевести розмову на інше.

– Ми відхилилися від теми, мадемуазель. А йшлося в нас про заповіт – «останню волю Маґдали Баклі»…

– Я вставила цю фразу, – не без гордості сказала Нік. – Її і ще розпорядження сплатити всі борги й нотаріальні видатки. Згадала, бо колись читала про таке у книжці.

– То ви не скористалися відповідним формуляром?

– Ні, часу не було – я вже от-от мала виїжджати в лікарню. Ну а крім того, містер Крофт сказав, що в тому формулярі й заплутатися недовго. Мовляв, краще написати своїми словами і не залазити в юридичну казуїстику.

– Мсьє Крофт? А він був при тому присутній?

– Так. Він мене й запитав, чи склала я про всяк випадок заповіт. Бо сама я нізащо б не здогадалася. Сказав, що, коли хтось помре ab… ab…

– Ab intestato[91], – підказав я.

– Еге, оце воно і є. Так